Я, напевно, розшукав не всіх постраждалих, яких накрила хвиля сліпого насильства, що, схоже, уже стала невід’ємною частиною буденного життя Америки, бо вони жили в різних куточках країни. Інших могла знайти Брі, але вона не стала б мені допомагати, навіть якби досі була незаміжня й жила в Колорадо. Брі-Донлін Г’юз нині не хоче мати зі мною нічого спільного, і я її повністю розумію.
Торік незадовго до Різдва Г’ю зателефонував матері Брі й попросив приїхати в офіс у великому домі. Сказав, що має для неї сюрприз. І, авжеж, він його мав. Він задушив свою колишню коханку шнуром від лампи, відніс її тіло в гараж і всадовив на пасажирське сидіння вінтажного «Лінкольна-Континенталь». Потім сів за кермо, запустив двигун, знайшов на радіо якийсь рок і надихався вихлопними газами.
Брі знає, що я їй обіцяв триматися подалі від Джейкобза… а ще Брі знає, що я збрехав.
— Припустімо, що все це правда, — сказав Ед Брейзвейт під час одного з наших нещодавніх сеансів.
— Як це сміливо з вашого боку.
Він усміхнувся, однак продовжив:
— Із цього не обов’язково виходить, що ваше видіння пекельного потойбіччя — істинне. Я знаю, що воно досі переслідує вас, Джеймі, однак згадайте про всіх людей, включно з Іваном Богословом з острова Патмос, автора Об’явлення, якому були видіння раю та пекла. Старі чоловіки… старі жінки… навіть малі діти стверджують, що заглядали за ту завісу. Наприклад, «Рай існує» створено на основі посмертного видіння хлопчика, який мало не загинув у чотири роки…
— Колтона Берпо. Я читав цю книжку. Він там розказує про конячку, на якій може їздити тільки Ісус.
— Смійтеся, скільки хочете, — знизав плечима Брейзвейт. — Бачить Господь, з цієї розповіді сміятися легко… але Берпо також зустрів там свою ненароджену сестричку, яку мама скинула і про яку він нічого не знав. Це достовірна інформація. Як і всі ті вбивства-суїциди.
— Багато вбивств-суїцидів, а Колтон зустрів тільки одну сестру. Різниця квантитативна. Курсів статистики я не слухав, але про це знаю.
— Я радо висловлю припущення, що хлопчикове видіння загробного життя було несправжнім, бо це підтримує мою тезу про те, що і ваше видіння: сіре місто, мурахоподібні створіння, небо з чорного паперу, — аналогічним чином було несправжнім. Ви ж розумієте, до чого я веду, правда?
— Так. І я з превеликою радістю на це повівся б.
Звісно, повівся б. Як і будь-хто. Бо кожен чоловік і кожна жінка колись помре, і думка про перехід до того місця, яке я бачив, не просто затьмарювала моє життя — з нею життя здавалося порожнім та неважливим. Ні, не лише моє життя — життя кожного. Тому я чіпляюся за одну думку. Це моя мантра, те перше, що я кажу собі, прокинувшись вранці, і те, з чим засинаю вночі.
Мати збрехала.
Мати збрехала.
Мати збрехала.
І часом мені майже вдається в це повірити… але є причини, чому вдається не до кінця.
Є знаки.
Перед тим як повернутися в Недерленд (де на мене чекала звістка про те, що Г’ю скоїв самогубство, перед тим замордувавши матір Брі), я з’їздив до родинного дому в Гарлоу. На те були дві причини. Тіло Джейкобза колись мали знайти, а відтак до мене могли звернутися з поліції з запитанням, де саме в штаті Мен я перебував і з якою метою. Це здавалося важливим (хоча, зрештою, ніхто зі мною так і не зв’язався), але було щось іще важливіше: мені потрібен був затишок рідного дому та люди, які мене любили.
Але не судилося.
Правда ж, ви пам’ятаєте Кару-Лін? Мою двоюрідну онуку? Ту, яку я колисав на руках у День праці 2013-го, аж поки вона не заснула міцно в мене на плечі? Ту, яка простягала до мене рученята, щоразу, коли я підходив ближче? Коли я зайшов у будинок, у якому виріс, Кара-Лін сиділа між матір’ю та батьком на старомодному стільці з високою спинкою, на якому, може, колись сидів я сам. Та побачивши мене, дівчинка щодуху закричала і стала кидатися з боку в бік, та так несамовито, що мало не впала на підлогу (і була б упала, якби тато її не підхопив). Вона сховала личко в нього на грудях, та кричати не перестала. Замовкла тільки тоді, коли її дід Террі вивів мене на ґанок.
— Що це, в біса, з нею зчинилося? — напівжартома поцікавився він. — Минулого разу, коли ти нас навідував, вона в тебе з рук не злазила.
— Не знаю, — відповів я. Хоча, звісно, знав. Я сподівався побути з ними день-два, насмоктатися нормальності, так, як вампіри цмулять кров, але цьому не судилося статися. Не знаю достеменно, що Кара-Лін у мені відчула, проте бачити страшний переляк на її крихітному личку я не хотів більше ніколи.
Я сказав Террі, що просто заїхав привітатися, навіть на вечерю зостатися не зможу, бо треба спішити в Портленд на літак. Я був у Портленді, на «чорновому» записі гурту, про який мені розповів Норм Ірвін. Він вважав, що в них є потенціал стати відомими на всю країну.
— І що, таки є? — спитав Террі.
— Нє. Явна туфта. — Я професійним поглядом глянув на наручний годинник.
— Та не спіши ти на той літак. На інший сядеш. Заходь, братику, повечеряєш із сім’єю. Кара-Лін заспокоїться.
Я так не думав.
Я збрехав Террі, що в мене у «Вовчій пащі» записи, на яких я просто зобов’язаний бути. Сказав, що наступного разу — неодмінно. А коли він розкрив мені братні обійми, обійняв його у відповідь міцно-преміцно, розуміючи, що, ймовірно, більше ніколи його не побачу. Тоді я ще гадки не мав про всі вбивства та самогубства, але знав, що ношу в собі щось отруйне і це «щось» супроводжуватиме мене до кінця життя. А менш за все на світі мені хотілося заразити людей, яких я любив.
Дорогою назад до взятої напрокат машини я спинився і глянув на ґрунтову смугу, що з’єднувала газон перед будинком із Методист-роуд. Саму дорогу вже сто років як заасфальтували, та той шматок землі був достоту таким самим, як і тоді, коли я грався там солдатиками, що їх подарувала мені на шостий день народження сестра. Я бавився з ними, стоячи навколішки на землі, одного дня восени 1962-го, коли наді мною нависла тінь.
І та тінь досі висить.
— А самі ви кого-небудь убили?
Це запитання Ед Брейзвейт ставив мені декілька разів. Здається, у літературі цей прийом називають «повтором для підсилення думки». Я завжди всміхаюся і відповідаю заперечно. Так, я випустив чотири кулі в тіло сердешної Мері Фей, але на той час вона була вже мертва, а Чарльз Джейкобз помер від останнього інсульту. Це могло статись як не того дня, то іншого, і, мабуть, ще до кінця року.
— І суїциду ви теж явно не скоїли, — веде далі Ед, і собі всміхаючись. — Звісно, якщо ви мені не ввижаєтеся.
— Не ввижаюся.
— А потяг до нього відчуваєте?
— Ні.
— Навіть на рівні теоретичної можливості? Наприклад, о тій глухій нічній порі, коли не можете заснути?
— Ні.
Моє нинішнє життя навіть близько не можна назвати щасливим, однак антидепресанти зробили своє діло — я відчуваю під ногами ґрунт. Самогубства в моїх планах нема. І знаючи, що може настати після смерті, я хочу прожити якнайдовше. Є ще одна річ. Я вважаю (слушно це чи ні), що мушу багато спокутувати. Тому досі намагаюся бути татком-добродійником. Я готую для бездомних у їдальні притулку «Харбор-хаус» на Аупупу-стрит. Два дні на тиждень працюю волонтером у «Ґудвілі»[180] на Кеолу-драйв, що поряд із пекарнею «Гавайська казарка». А мертвий — ти нічого не спокутуєш.
— Скажіть мені, Джеймі. Чому ви — той особливий лемінг, що не відчуває непереборної потреби стрибнути з кручі? Чому у вас імунітет?
Я лише всміхаюся і плечима знизую. Я міг би йому сказати, та він не повірить. Мері Фей була дверима Матері в наш світ. Але я був ключем. Пострілами в труп я жодного вбивства не скоїв (та я й не стверджую, що безсмертне створіння, таке як Мати, взагалі можна вбити). Та коли я натиснув на гачок, то замкнув двері. Я промовив «ні» не лише на словах. Якби я сказав лікареві, що через оте моє «ні» якась потойбічна істота, одна з тих Великих, приберегла мене собі наостанок, для фінального апокаліптичного акту помсти, то лікар міг би замислитись над примусовою госпіталізацією. А цього я не хочу, бо в мене є інший обов’язок, набагато важливіший за допомогу в «Харбор-хаусі» чи сортування одягу в «Ґудвілі».