— Не гнівайся, Азіт. Так було потрібне. Встигнеш ще мечами помахати та голови порубати з плечей, — поблажливо кидає король, ніби прагнучи ще сильніше образити недоторканого. Але той лише хмикає, подаючи руку, допомагаючи Садарові зістрибнути з коня. І лише стиснувши його долоню у своїй, тихенько шепоче:
— Я сам уб'ю тебе, якщо ще хоч раз посмієш залишити спину беззахисною. Не забувай, я твій меч. І мені вирішувати, коли, де і як я захищаю тебе.
- Як поживала королева без мене? Як принц? — замість вітання промовив Садар, заходячи до покоїв Раніки. Дівчина ледь не заверещала від радості, миттю повісившись на шию королеві. І розсипалася у щебеті, розповідаючи новини. Все більше про Ердара, спадкоємця, названого в честь діда.
— Ти завжди будеш чатувати на двері, коли король ночує у королеви? — поцікавився Зелик, сідаючи поряд із Азітом. Це вже ставало звичкою в обох. Один просиджував всю ніч в очікуванні Садара, другий охоче складав компанію воєводі в нічних чуваннях. Іноді приходив із вином та легкими закусками. Здавалося, юнак приймав наявність ревнощів Разящего, хоч і не розумів причин. А ще здавалося, що Зеліку подобається так проводити час. Все ж таки він не прижився серед знаті, а від колишніх товаришів по службі-хлопчаків віддалився, зайнявши високу посаду при королі. Голові відділу таємних операцій та розвідки було нудно. Не все ж таки по дівчатам тягатися.
— Хочу просити титул у короля, — продовжив Зелик, не дочекавшись відповіді.
- Навіщо тобі? Начебто не честолюбний настільки, — здивувався Разящий. Розвідник був ідейним, аж ніяк не за чини старався. Чи не той характер.
- Хочу одружитися. Дорогою додому ми проїжджали князівство Кіртес. Так ось, княжна там, мушу сказати…
— Тобі титул не допоможе. Знаєш же, наскільки чванливі аристократи, — Разючий хмикнув. Наче Зелик і не дурний, щоб таке уявити, так ні, в хмарах витає.
— Не все так просто у Кіртесі. Княжна осиротіла, а її дядько, який живе по сусідству, вирішив приєднати князівство до себе. Дівчинка захисту шукає їй не до гербів. Але бідна, що жрець-послушник. Тож черги наречених не спостерігається. Замок крихітний, скоро розвалиться, селище порожніє: піддані знімаються з місця, переїжджають, не бажаючи жити при пані, що розорилася, — подався в пояснення розвідник.
— А ти, значить, весь такий рятівник на білому коні? — перебив словесний потік Азіт.
- Можу і на гнідом. Я не гордий, — пожартував Зелик, відкорковуючи баклагу з вином.
— А чи не молодий ти ще одружитися? — спитав Садар, вислухавши прохання головного розвідника.
— Якщо воювати не молодий, то й одружуватися якраз, — усміхнувся той у відповідь.
— Гаразд, тож. Буде тобі титул. Засилай сватів, — усміхнувся й король.
— Як ви швидко вирішуєте, ваша величність, — несхвально вигнув брову Лармініз.
— А що тут вирішувати? Нехай одружується. Ми не горді, приєднаннями таких дрібних князівств не гидуємо. Що ж нам? Треба допомогти дівчинці, — Садар ледве стримував сміх.