У середині Білих тижнів несподівано до столиці прибув Фрам. Садар своїм очам не вірив, побачивши тестя. Правителя Анаториса прийняли пишно та почесно. Відпочивши з дороги, заспокоївшись, старий розповів, що Кирит наполягав на його звільненні, проте імператор Мадерека чинив опір настільки завзято, що Верховному жерцю довелося віддати Фраму власного коня і проводити до кордону, щоб імперські солдати не повернули його до Мадри.
— Виходить, Максур Кирита ні в що не ставить, не розуміє, наскільки безглуздим є твій висновок, раз стільки років минуло, і Анаторіс повністю під моїм контролем? — щиро дивувався Садар. Він відмовлявся розуміти, як можна не прислухатися до порад найрозумнішої в Таридаті людини. Безперечно, таким він вважав Кирита.
— Жрець мені не говорив, але, мабуть, він в опалі. Ходили чутки між слугами, що імператор Максур ніяк не може пробачити, що жрець проплескав Анаторіс. Та й Тадаск частенько згадує, хоч це все й було за Нагірієза. Поганий правитель, коли так поводиться з головним радником, нерозумний, від такого тільки й чекати біди, — хитав головою Фрам, розповідаючи про те, що на нього почалися замахи. Киритові це не сподобалося. Спочатку він розмістив старого у себе, а, як відомо, до Верховного так просто не сунуться. А потім взагалі відпустити вирішив. Адже він давно хотів, та все не виходило. Розумів, що толку від подібного заручника не буде, а ось образа в Сідерімі збиратиметься.
— Схоже, погана справа в Мадереку. Невже так і падають імперії? — розмірковував Садар.
— Ти чого. Неси папір та перо. Слабий я став, сюди важко дістався, а шлях до Лігідеї зовсім не перенесу. Писатиму Раді, нехай приїжджають. Якщо я живий поки, то віддам тобі Анаторіс як є, ти їх уже не ображай потім, — ніяково усміхнувся Фрам.
- Жарти жартувати надумав? Твоя земля – тобі й правити. Та й Раніці ти заповів, — відмахнувся король.
— Кажу ж, старий я став. Ні, помирати не збираюся, але хочу хоч трохи пожити спокійно. Не до правління мені тепер. А Раніка... адже вона щаслива з тобою, я бачу. Переживає сильно, але це жіноча душа така переживальна. Все ж таки не шевець їй дістався, королю, — трохи лукаво посміхнувся старий.
— І що ж робитимеш на спокої? — Садар не міг зрозуміти, як це взяти і добровільно відмовитися від провінції.
— Відпочиватиму. Сподіваюся, не проженеш старого. Сади у тебе в палаці добрі. І дітки славні. Коли встигли доньку? Кирит не говорив...
- Наречена це нашого Ердара, рагардська принцеса.
— То ви ж із ними того...
- Вже немає. Підписали мирний договір.
— І принцесу на договір. Ох ти шустер, зятю.
Садар лише посміхався. Старий Фрам був одним із тих небагатьох, кому король дозволяв подібне панібратство. Колись він повірив у безземельного принца, а це дорогого варте.
Розділ двадцять восьмий
— Ти ніби розсудився. Але хто змиє кров з рук твоїх за минулі роки?
— Не суди раніше, кров не закінчилася ще.
- Плануєш війну?!
— Ні, передчуваю. Не тут і зараз, але буде. Така, що Таридат не подихне.
Сідерім, рік 2582
Весняні дощі прийшли надто рано. Пройшли швидко і мізерно, змінившись спекою до кінця весни. Хоч для короля, хоч для будь-якого хлібороба стало зрозуміло — настає посуха. Не така вже рідкісна гостя, але не така вже й часта. Понад три десятки років не приходила настільки рано. Сидерим завмер в очікуванні складного року, сподіваючись лише на Смирніс як на єдиний порятунок від голоду, що незмінно йде за примхою природи. Гарячі суховії помчали з розпеченої пустелі, минаючи гірські кряжі, не остуджуючись. Зневоднений ґрунт пішов тріщинами, висушуючи все, що на ньому проросло по весняних зливах. Лише перекотиполе розгулялося по спорожнілих полях. Місто, як ковальська піч. І каміння не торкнутися — обпечешся. Столиця королівства зависла в мареві спекотного серпанку, тремтячи міражем зелених садів.