Важкою втратою для міста було також зникнення найкращих картин з музею.
Коли Морозов дізнався, що до вчорашнього дня картини ще були на місці, він крякнув від досади, і обличчя його потемніло.
— Подумати тільки — перед самим носом вивезли, мерзотники!.. — пробурчав він.
Громов і в ці важкі хвилини залишався жвавим, рухливим.
Відтоді, як вони з Морозовим опинилися на вулицях міста, їх весь час оточували люди — всім хотілося знати, що відбувається в Москві, в країні, на фронтах… Громов ледве встигав відповідати на запитання, потискувати руки, втішати, заспокоювати і в свою чергу розпитувати без кінця, йому хотілося знати все, що стосувалося міста, — як тут жили люди, що зруйнували гітлерівці і що не встигли зруйнувати; чи збереглися найбільші підприємства міста — завод сільськогосподарських машин, текстильна фабрика і вагоноремонтні майстерні. І хоч все вже було відомо, і на душі лежав смуток, йому хотілося швидше сісти в машину, щоб на власні очі побачити, яке становище в місті, зрозуміти, з чого починати відбудову.
Було вирішено, що вони оглянуть місто разом із Стременним, а він все ще не з'являвся. Він мав розмістити своє штабне господарство, встановити зв'язок з командуванням армії, з сусідами і своїми полками, дати вказівки про охорону міста, призначити коменданта…
Нарешті, коли Морозов запропонував уже зайти в будинок і погрітися, Стременний вийшов на вулицю, застібаючи на ходу кожушок…
Стременний сидів поруч із шофером, важко спершись ліктями на коліна і подавшись уперед. Він уважно вдивлявся в знайомі з дитинства будинки, в дерев'яні паркани, в дерева міського скверу, що височіли над низькою чавунною огорожею з піками, схожими на гарпуни, і важким орнаментом з лаврового листя. За старовинною легендою, цю огорожу було відлито ще за Катерини II на уральських демидівських заводах.
Позаду Стременного сиділи Морозов і Громов. Вони неголосно і заклопотано перемовлялися, але Стременний їх не чув. Так дивно було йому бачити в цьому місті, де минуло його дитинство, сліди недавнього бою, сліди важкого полону, що тривав близько року…На розі двох вулиць — Спартаківської і Карла Маркса — стояв німецький штабний автобус з вибитими вікнами і зірваними від сильного вибуху дверцятами. Автобус був пофарбований у сірий колір, а на його кузові чорний дракон витягнув у різні боки три маленькі потворні голови з рогатими коронами. Цей войовничий знак належав частині, яка ще донедавна хазяйнувала в місті. Зараз «чорні дракони» перебували вже кілометрів за п'ятдесят звідси.
Морозов перехилився через борт машини, намагаючись роздивитись, чи є що-небудь в автобусі, але всюдихід в цей час звернув за ріг і порівнявся з невеликим двоповерховим кам'яним будинком. Штукатурка на ньому облупилася, і в різних місцях виднілися старі цеглини, потемнілі від дощів і вітрів.
Багато світлих спогадів викликав у Стременного цей будинок!.. Ось тут, де зараз чорніє отвір на місці вирваних вибухом дверей, він колись, ще підлітком, довго розглядав комсомольський квиток, який вручив йому тоді секретар міськкому.
Машина виїхала на площу.
Он на розі висока червона будівля. Школа!.. Багато років працював тут батько… Який би він був щасливий, коли б міг ввійти у визволене місто… Кожного вечора він повагом виходив з дверей, держачи під пахвою учнівські зошити, щоб вдома, пообідавши і трохи відпочивши, озброїтися олівцем, з одного кінця червоним, а з другого синім, і сісти за перевірку письмових робіт. Синім він безжально ставив двійки і трійки, так сердито натискуючи, що часом ламав олівець, і від цього двійка закінчувалася довгим хвостом — таким, як буває у комети.
Четвірки і п'ятірки завжди були просто, але любовно виписані червоним олівцем.
Шофер трохи уповільнив хід, і ті, хто сидів у машині, відчули гострий запах, що йшов, здавалося, від стін цього будинку — запах заїзду. Вікна нижнього поверху були перекреслені важкими залізними гратами, а над входом ще висіла невелика чорна вивіска, на якій білою фарбою гострими готичними літерами було по-німецьки написано «Комендатура».