— А в нас це вже зроблено, товаришу підполковник, — доповів Соловйов. — Начфін Барабаш з самого початку наказав нові папірці порахувати окремо. А що накажете вчинити із справжніми грішми?
— Скільки їх, до речі?
— Сто п'ятдесят шість тисяч.
— Здайте їх в нашу фінансову частину, Майору Барабашу.
— Слухаюсь, товаришу підполковник! Буде зроблено.
— Ну, а тепер давайте подивимося на скриню, — сказав Стременний і попрямував до дверей, подавши знак Соловйову йти за ним.
Їхати в машині цього разу їм не довелося.
Соловйов провів їх якимись провулками, дворами і городами на сусідню вулицю. Вони йшли повз недавнє згарище, серед обпалених, почорнілих від полум'я лип і берез. Перед ними безладно громадилися обгризені вогнем балки, купи битої цегли, потрощеного начиння…
— Зачекайте, товариші! — сказав Стременний, оглядаючись. — Куди це ви нас ведете? Якщо не помиляюся, це був будинок сільськогосподарського технікуму. А тепер зразу й не догадаєшся! Який тут був сад до війни — краса!..
— А гітлерівці що тут влаштували? — запитав Громов.
— Міське гестапо, — відповів Соловйов. — Місце, самі розумієте, затишне, і ділянка велика…
Громов мовчки кивнув головою.
— Ну, а де ж скриня? — запитав Стременний.
— А ми її он в ту прохідну будку занесли, де була охорона гестапо. Я біля скрині вартового залишив.
— Що ж, подивимось, подивимось…
Вони перетнули сад і ввійшли до невеликого дерев'яного будинку.
Вузенький коридорчик, фанерна перегородка з віконцем, наглухо закритим дерев'яним щитом, а за перегородкою — маленька кімната. В одному кутку — залізна грубка, в другому — простий стіл, вимазаний ліловим чорнилом.
Посеред кімнати стояла скриня. Скраю на ній сидів боєць у дубленому кожушку і повагом згортав козячу ніжку. Побачивши Стременного, він встав.
— Ану, покажіть мені цю скриню, — весело сказав Стременний. — Таки справді наша!.. Ніяк не сподівався, що доведеться ще її побачити.
Він нахилився, уважно оглянув скриню, провів рукою по віку, обмацуючи залізні штаби з горбиками заклепок і цілий розсип хитромудрих бляшок, що зображували то зірку, то квітку, то морську черепашку.
Морозов теж оглядав скриню. Не знаходячи ніяких ознак замка і замкового отвору, він тільки по слідах від сургуча на стінках встановив, у якому місці віко відокремлюється від ящика.
— Не розумію все-таки, як ця скриня відчиняється? — здвигнув він плечима.
— А ось зараз побачите, — відповів Стременний, все ще обмацуючи віко і щось на ньому шукаючи. — Ага!.. Ось ківш… А ось і ручка… Велика Ведмедиця…
— Яка ще ведмедиця? — здивувався Громов.
— Хвилинку терпіння!..
Стременний натиснув кілька заклепок, повернув якусь ромашку вліво, якусь черепашку вправо і вільно підняв важке віко скрині.
— Наша! — сказав він весело. — Але те, що в ній, не наше.
Всі зазирнули в скриню. Вона вщерть була наповнена різноманітними коштовними золотими речами, складеними абияк, поспіхом, перед самим від'їздом.
— Так! — мовив Громов.
Соловйов нахилився і витягнув газетний згорток, в якому виявилося дванадцять золотих годинників, ручних і кишенькових, а потім багато інших речей; єднало їх лише одно — їхня коштовність.
— Нічого собі нагарбав, собака! — обізвався Морозов. — А ти, Стременний, ще кажеш: «Те, що в ній, не наше». Як це — не наше? Все наше! У нас накрав. А що, іншого там нічого немає?
— Є, — Соловйов витягнув із скрині кілька папок з документами.
— Все більше по-німецьки, — сказав Громов, розгорнувши одну з папок і проглянувши кілька документів. — А оце цікаво! Дивіться, дивіться, тут є один інтересний документик — наказ посилати людей на будівництво воєнних укріплень. Візьми, товаришу Стременний. Нехай спочатку у вас в дивізії подивляться, а потім нам повернуть.
Стременний взяв документ і поквапливо пробіг його очима. Але перші ж рядки надрукованого на машинці тексту розчарували його. Це був російський переклад розпорядження Шварцкопфа, представника Тодта, бургомістру міста Блінову. В розпорядженні пропонувалося посилити підвезення робочої сили в район будівництва укріплень. Документ був двомісячної давності і коли мав певну цінність, то лише як свідчення того, що противник не припиняв робіт навіть в найлютіші грудневі морози. Отже, гітлерівське командування покладало на ці укріплення великі надії. Нічого більш суттєвого в двадцяти рядках не можна було знайти.
Стременний уважно передивився решту документів, що лежали в папці, але нічого, що стосувалося б укріпрайону, серед них не було. Він поклав документи в польову сумку і повернувся до Соловйова: