— Ну, капітане, складайте опис речей, та дивіться, щоб нічого не згубилося. Потім згідно опису треба буде передати в міськраду. Можливо, і власники ще знайдуться, якщо тільки живі. — І він зачинив віко спорожнілої скрині. — Ходімо, товариші.
— Зажди, зажди, — обізвався Морозов, — поясни спершу, як вона відчиняється.
— Це досить мудра штука. Треба трохи знати астрономію. Ну, уявляєте собі Велику Ведмедицю?
— Ні, серйозно, — сказав Морозов. — Без магії, будь ласка!
— Та я без магії. Просто замок тут досить своєрідний. Для того, щоб відчинити скриню, треба натиснути кілька заклепок. Їх тут безліч, і майже всі заклепки як заклепки. А сім з них фальшиві. Це, власне кажучи, кнопки, а не заклепки. Їх треба в певній послідовності натиснути: спочатку третю кнопку в першому ряду — ось тут, в центрі залізної штаби, потім шосту — в другому, п'яту — в третьому; потім ось цю, цю, цю, — як бачите, всі кнопки розташовані по контуру Великої Ведмедиці. І ніякої магії. Тепер, для того, щоб остаточно відімкнути замок, ми повертаємо цю ромашку і цю черепашку… От і все — скриню відчинено.
— Чудеса! — похитав головою Морозов. — І який мудрець це вигадав! Ну, скажи ти мені, навіщо ви цю дивину в частині тримали? Хіба не простіше було дістати звичайний сейф?
— Простіше то простіше, але начфін у нас, кажуть, романтиком був. Я з ним, щоправда, недовго працював. А скриня ця до нас від іспанців потрапила, коли наша дивізія минулої весни на Ленінградському фронті діяла. Розбили одну їхню частину, а штаб захопили разом з казначеєм і його скринею. От нам і дісталась ця скриня…
— Буває… — Громов подивився на скриню. — У речей теж є свої долі, як у людей. Цікаво, як вона сюди потрапила, в окуповане місто? Кому служила останнім часом?..
— Я й сам хотів би знати. Дивна це історія, товариші, — сказав Стременний.
І він коротко розповів Морозову і Громову про події під Воронежем і про ту обстановку, в якій пропала скриня.
— Справді дивно, — погодився Громов. — І ви про Соколова ніколи більше не чули?
— Ні.
— Загинув, мабуть…
Стременний похитав головою:
— Можливо, можливо… Одного тільки я не можу збагнути. Скриня ж ціла. Виходить, гітлерівці дізналися про її секрет. Не зверталися ж вони за допомогою до іспанців!
Усі рушили стежкою до машини. Раптом між двома обвугленими деревами проглянула стіна сусіднього будинку. Стременний зупинився: цей шматок свіжопофарбованої зеленої стіни поруч з гнітючою чорнотою обгорілих руїн мимоволі привертав увагу.
— А це що таке? — запитав він. — Хто тут жив?
— Бургомістр тутешній, — відповів всезнаючий Соловйов. — Колись тут, кажуть, ясла були, а потім він свою резиденцію влаштував.
— Резиденцію, кажете? — посміхнувся Громов. — Цікаво, де зараз його резиденція! Мабуть, десь у яру!..
— Та й то ненадовго, — кинув через плече Стременний і швидко пішов уперед.
Розділ тридцять шостий
КОНЦТАБІР «ОСТ-24»
До воріт концтабору Стременний під'їхав сам. Часу було обмаль, справ багато, і, вибравшись на вулицю з напівобгорілого саду, де лежали руїни гестапо, Морозов і Громов попрощалися з своїм супутником.
Громов поїхав у залізничні майстерні, Морозов попростував до себе в міськраду, з фасаду якої вже було зірвано вивіску «Міська управа».
Знайти табір було не просто.
Спочатку Стременний впевнено вказував шоферові шлях, але виявилося, що там, де колись була проїжджа дорога, тепер майже на кожному повороті машину затримували то протитанкові надовбні, то густі ряди колючого дроту, протягнутого від одного рогу до другого, то глибокі вирви від бомб…
Нарешті Стременний махнув рукою і поклався на шофера — нехай добирається до місця як знає. Шофер попросив у начальника цигарку, побалакав на найближчому повороті із зграйкою хлопчаків, які вискочили з якогось тупичка, а потім тихенько, щось бурмочучи собі під ніс і лаючи вибоїни та ями, став петляти серед пустирів, вуличок і провулків, керуючись не стільки одержаними відомостями, скільки безпомилковим інстинктом досвідченого водія, котрий звик за будь-яких обставин, ясного дня чи темної ночі, доправляти начальство куди наказано.
Нарешті шофер крутнув останній раз, машина провалилася в глибоку вибоїну, потім вибралася з неї…
— Приїхали, товаришу підполковник.
Так ось воно де, це прокляте місце!