На цих же фотографіях — то збоку, то на задньому плані — виднілися якісь постаті у цивільному. Вони, мабуть, теж брали участь у тому, що відбувалося, але відчувалося, що це люди підлеглі, залежні і між ними та їхніми господарями — величезна дистанція.
— Так, ці фото нам згодяться, товаришу генерал, — сказав Стременний і, відступивши на крок, непомітно для Ястребова передав за його спиною телеграму замполіту.
— Знову — генерал! — вже розсердився Ястребов.
— А чому, власне, ви, товаришу генерал, присікуєтесь до начальника штабу? — сказав, усміхаючись, Корнєєв. — Він має цілковиту рацію, ви і є генерал… Ось, подивіться! — І він простягнув Ястребову телеграму. — За визволення міста вам присвоєно звання генерал-майора і вас нагороджено орденом Червоного Прапора…
— А дивізія?.. — запитав Ястребов.
— Нікого не забули, Дмитре Михайловичу. А дивізії оголошено подяку. Наказано нагородити всіх, хто відзначився, — сказав Стременний, вже не стримуючи своєї радості.
Ястребов читав телеграму довго-довго і чомусь сердито звівши брови. Нарешті прочитав і відклав убік.
— Просто неймовірно, — сказав він тихо, — чотири події, і всі в один день!
— Три я знаю, товаришу генерал. — Стременному незвично і навіть якось весело було називати Ястребова генералом. Адже лише кілька місяців тому він був підполковником, а на початку війни — майором. — Перша подія — визволення міста. Друга — присвоєння вам звання генерала. Третя — орден… А четверта?
— Ну, це незначна, — ніяково сказав Ястребов: — мені сьогодні сорок п'ять років…
— Поздоровляю, Дмитре Михайловичу! — сказав Корнєєв, міцно тиснучи йому руку. — Відзначити це треба! Такі дні бувають раз у житті!..
— І я вас поздоровляю, товаришу полк… — Стременний збився, махнув рукою і обняв Ястребова, — дорогий мій товаришу генерал!..
Ястребов насилу звільнився від його могутніх обіймів.
— Добре, — жартівливо сказав він. — Поздоровлення приймаю тільки з квітами… Давайте закінчимо справу. Дякую вам, товаришу Якушкін, — звернувся він до фотографа, який весь час мовчки стояв збоку, проте всім своїм виглядом брав участь у тому, що відбувалося в кімнаті. — Ви вчинили дуже правильно, передавши в руки командування ці фотографії. Дякую вам за це. Я бачу, важко вам тут було, і в тюрмі насиділися вдосталь. Як тільки вам пощастило зберегти фотографії?
— Я згорток з ними облив варом і на городі закопав. От і збереглися…
— Добре придумав!.. Ось вам записка. — Ястребов нахилився над столом і, взявши аркушик паперу, написав на ньому кілька слів. — Ідіть до начальника продовольчого постачання — він видасть вам пайок…
— Дякую, дякую, товаришу генерал! — Якушкін широко посміхнувся, потиснув усім по черзі руки і рушив до дверей.
— Ну, Воронцов, — звернувся до майора Ястребов, як тільки двері за Якушкіним зачинилися, — важливий матеріал він нам доставив? Га? І людина, мені здається, цікава…
— Так, безперечно, — погодився Воронцов, збираючи фотографії в папку. — Я візьму всі фото, якщо дозволите.
— Бери, бери, — кивнув Ястребов. — Це для твого сімейного альбома, а мені вони ні до чого… Вивчи як слід. Це такі документи, від яких не відкрутишся…
— Ще хвилиночку, товаришу Воронцов, — сказав Стременний, — я тільки додивлюся декілька…
Він взяв останні три фотографії. На одній з них увагу його привернула чомусь постать вже немолодого німецького офіцера, кремезного, з високо піднятими плечима… Офіцер дивився кудись убік, і його трохи затуляв широкий шкіряний реглан есесівського полковника, який звертався з промовою до юрби, що понуро стояла перед будинком міської управи. Щось в обличчі цього офіцера здалося Стременному знайомим. Де він його бачив?.. І раптом в пам'яті його постали ті двоє полонених, яких він помітив сьогодні вранці на вулиці міста. Той, старший, з піднятим коміром і в темних окулярах!..
Стременний швидко вийшов з кімнати, плигнув з високого ґанку і наздогнав Якушкіна в ту хвилину, коли фотограф розпитував у вартового біля воріт, як пройти до продовольчого складу.
— Товаришу Якушкін! Товаришу Якушкін! — окликнув Стременний. — Скажіть-но мені, хто це такий?.. Та ні, не цей. Ось цей, позаду…
Якушкін поправив окуляри і взяв з рук Стременного фотографію.
— А!.. Я думав, ви запитуєте про цього оратора в реглані. Це Курт Мейєр, начальник гестапо, а той, позаду, — бургомістр Блінов. Знаменитість в своєму роді…
— Бургомістр?.. Чому ж він у есесівській формі?