У цю хвилину двері повільно відчинилися, і на порозі з'явився командир санбату, майор медичної служби Мединський. Невеликий на зріст, повний, він був одягнутий у білий халат, поверх якого, мабуть, дуже кваплячись, накинув шинель, не встигнувши надіти її в рукави. Стременний глянув на його схвильоване обличчя і зрозумів, що в госпіталі щось сталося.
Побачивши в кімнаті стількох людей, Мединський ніяково відступив за поріг, але Стременний одразу ж вийшов за ним у сусідню кімнату:
— Що сталося, товаришу Мединський?
Лікар одвів Стременного вбік і так, щоб ніхто не чув, тихо сказав:
— Дивна новина, товаришу підполковник! Капітан Соколов знайшовся.
— Соколов? Та що ви кажете? Колишній начфін?
— Той самий!..
— Де ж він?
— У нас в госпіталі.
— А як він до вас потрапив?
— Утік дорогою з ешелону, в якому гітлерівці вивозили військовополонених на захід. Охоронники стріляли йому вслід, поранили в праву руку. Подивилися б ви, який він став! Шинелька і чоботи старі. Весь обірваний! Чудом від смерті врятувався…
— В якому він стані?
— Слабий, але бадьорий. Навіть жартує. Сказав, щоб я вам передав від нього привіт. Він каже, що хотів би побачитися з вами.
Стременний на хвилину задумався.
— Гаразд. Я зараз прийду. — Він ступив до дверей, за якими висів його кожушок, і обернувся: — А як здоров'я солдата Єременка, котрому сьогодні ампутували ноги? Знаєте, того — з концтабору.
— Єременко?.. Єременко півгодини тому помер. Так і не прийшов до пам'яті, бідолаха. Операція була надто важка, а сил у нього — ніяких. Самі розумієте…
Стременний мимоволі зупинився на порозі.
— Помер, кажете… Так, так… Ну що ж, я зараз прийду.
Він накинув кожушок і, віддавши черговому необхідні розпорядження, вийшов з штабу…
Розділ сороковий
ЗУСТРІЧ
Коли Стременний зайшов у двір госпіталю, двоє санітарів виносили з дверей носилки. З того, як нерухомо лежало тіло, плоске, наче прилипле до брезенту, було видно, що на носилках несуть мертвого. Єременко!.. Стременний глянув у темне обличчя з глибоко запалими заплющеними очима. «Ах, будь вони прокляті, скільки витерпіла ця людина! І от — усе…»
Стременний зняв шапку і, пропустивши повз себе санітарів, дивився їм услід, поки вони не зникли за рогом будинку. Потім рвучко відчинив важкі, обмерзлі внизу двері і ввійшов у госпіталь.
В обличчя йому вдарив знайомий теплий госпітальний запах недавно вимитих підлог, ефіру, сулеми. Тьмяно горіло кілька електричних ламп. У дальньому кутку коридора громадилися одна на одній шкільні парти. Двері класів, перетворених на палати, були широко відчинені. Там тісно, майже впритул одне до одного ліжка. Стояли вони і в коридорі. Лише одні двері були щільно зачинені. «Чи не тут часом кабінет Мединського?» — подумав Стременний і прочинив двері.
Він побачив стіни і шафи, завішані білими простирадлами, нікельовані столики для інструментів і на них — в яскравому світлі підвішеної до стелі прожекторної лампи — флакони, чашки, щипці, різної форми ножі і пилки.
Середину кімнати займав операційний стіл на високих ніжках, на ньому лежав поранений, по груди закритий простирадлом. Жінка в білому халаті і масці, злегка подавшись уперед, швидкими і точними рухами зашивала рану.
Почувши скрип дверей, вона повернула закрите до самих очей обличчя і запитально глянула на Стременного.
Він ніяково усміхнувся, махнув рукою і швидко зачинив двері.
Де ж все-таки Мединський? Куди він зник?
Саме в цю хвилину начальник госпіталю з'явився на верхній площадці сходів.
— Соколов не тут, товаришу підполковник, він нагорі — в палаті для легкопоранених, — сказав він, перегинаючись через перила. Мединський був уже без шинелі, у випрасуваному халаті з тасьмами, акуратно зав'язаними ззаду на шиї та біля кистей рук, і це надавало його вигляду якоїсь спокійної діловитості. — Я йому сказав, що ви зараз прийдете.
— І що ж він?
— Він аж загорівся від радості. Ви не можете собі уявити, яка змучена ця людина!
Мединський повів Стременного на другий поверх. Вони пройшли повз перев'язочну, з якої через щільно причинені двері долинали стогони пораненого і молодий жіночий голос: «Ну, миленький мій, хороший, потерпи! Ну хвилиночку ще потерпи, мій дорогий».
— Це що, Ганна Петрівна перев'язує? — запитав Стременний, прислухаючись.
— Так, вона. А що, одразу впізнали?
Стременний кивнув головою:
— Як не впізнати! Багато вона біля мене походила… На все життя запам'ятав її…