Соколов знесилено відкинувся на подушку. Обличчя його і груди вкрилися потом. Кілька хвилин він лежав з заплющеними очима.
Стременний з тривогою дивився на це важке, трохи обрезкле обличчя. І раптом він схилився ще нижче: щось по-новому знайоме майнуло в складці губ, в повороті голови…
В ту ж мить, наче відчувши його погляд, Соколов розплющив очі і пильно подивився на Стременного.
— Так помер, кажете? — мовив він тихо. — Що ж, туди мерзотнику й дорога.
— Собака! — з ненавистю озвався вусатий солдат. — Повісити такого мало… Шкода, що сам помер.
Стременний скоса зиркнув на вусатого солдата і різко підвівся.
— Куди ви, товаришу Стременний? — з тривогою в голосі запитав Соколов. І додав прохально: — Побудьте ще хоч трохи!
— Я хутко повернуся, — вже на ходу, оглянувшись через плече, відповів Стременний. — Гостинця для вас захопив, та забув — унизу в кожушку залишив. Зараз принесу. А ви поки що відпочиньте трохи. Не можна вам так багато говорити.
Стременний швидко вийшов з палати, спустився вниз, дістав з кишені кожушка плитку шоколаду і, ступаючи через двоє східців, побіг нагору. Дорогою він заглянув у кабінет Мединського, дав йому якісь розпорядження і знову повернувся в палату.
Соколов чекав його, підвівшись на лікті і занепокоєно дивлячись на двері.
— Що ж було далі? — запитав Стременний, подаючи йому шоколад і, як раніше, сідаючи в ногах. — Розказуйте!
— Далі? — Соколов махнув рукою. — Що ж далі… Вони весь час вимагали, щоб я відчинив їм скриню. Їм здавалося, що в ній заховані якісь важливі документи… Я знав, що, крім грошей, там нічого немає. Але відчиняти скриню мені не хотілося. Хочете вірте, хочете ні, просто честь не дозволяла. Так минуло понад три місяці. А потім…
Усі в палаті притихли, чекаючи, що скаже Соколов. Лейтенант Федюнін, витягнувши шию, не кліпаючи дивився на нього. Гераскін схопив себе за підборіддя, не помічаючи, що вимастив руку маззю. Стременний сидів нерухомо, поклавши на коліна руки, і уважно слухав.
— А потім, — збентежено, трохи затинаючись, сказав Соколов, — якось вночі мене вивели у двір, поставили біля стіни сарая, навели на мене автомат і сказали: або ти зараз помреш, або відчиниш скриню. — Соколов повернувся до Стременного: — Ну, я й подумав, товаришу підполковник, — біс з ними, з грішми!.. Все одно вони їм користі не принесуть… а мене вб'ють ні за що.
— І ви їм відчинили? — запитав Стременний.
— Так, відчинив. А ви звідки знаєте? — Соколов здивовано глянув на нього.
— По-перше, тому, що ви живі, — відповів Стременний під загальний сміх. — А по-друге, я цю скриню сьогодні бачив на власні очі. Я й подумав: якщо вона ціла, то, може, й ви живі…
— Судіть мене як хочете, товаришу підполковник… — покірно схиливши голову, сказав Соколов, — я, звичайно, винен… Але подумайте самі, я загинув би, а скриню все одно зламали б…
Поранені мовчки перезирнулися. Кожен по-своєму розцінював вчинок Соколова.
— І справді, — сказав хтось півголосом, — якби там секретні документи були… А то гроші. Не гинути ж через них людині.
Соколов з вдячністю глянув у той куток, звідки прозвучали ці слова.
— А потім вони мене відправили в тюрму, — сказав він, знову повертаючись до Стременного. — Тут, на околиці міста. Пробув я там до останніх днів. Сьогодні вночі нас несподівано підняли, построїли і посадили в ешелон. Я зрозумів, що, очевидно, наші почали наступ. Вирішив тікати… Коли поїзд переїжджав через міст, стрибнув униз… Помітили… Стали стріляти… Поранили… Але мені пощастило заховатися в прибережних кущах. А потім я повернувся. От і все.
— Все, кажете? — задумливо перепитав Стременний.
— Все.
В палаті на хвилину стало зовсім тихо. Двері злегка прочинилися, і в щілину просунулася лиса голова Мединського:
— Товаришу підполковник, вас просять!
— Зараз іду! — сказав Стременний і вийшов з палати.
Він пробув за дверима не більше хвилини і повернувся назад, здавалося, чимось заклопотаний.
Соколов це помітив одразу.
— Що сталося? — запитав він.
— Неприємна історія, — відповів Стременний, походжаючи між ліжками. — Ну, та це потім. То на чому ми зупинилися?
— Ні на чому. Я все розповів. Більше додати нічого. — Соколов подивився на Стременного спокійним, довірливим поглядом. Тільки ліва рука його то судорожно стискувалася, то розтулялася, мнучи складки ковдри і видаючи приховану тривогу.
Раптом погасло світло. В палаті стало зовсім темно.
— Двигун зіпсувався, — почувся голос вусатого солдата.
— Моторист, мабуть, заснув, — насмішкувато процідив Гераскін.