В цю мить десь далеко пролунав одинокий постріл, потім застрочила автоматна черга. Командири прислухалися.
— Мабуть, перевіряють зброю, — вирішив Стременний і звернувся до Воронцова: — Що ж далі?
— А далі він твердить, що це справа рук одного з найбільш довірених людей Курта Мейєра — агента під номером Т-А-87. Як бачите, щоб відплатити своєму колишньому соратнику, він ладен провалити розвідника, на якого той робить найбільшу ставку.
— А хто приховується під цим номером?
— Невідомо.
— Дивно… Чому він знає лише номер, а не людину?
— Я його про це запитав. Зоммерфельд каже, що номер назвав йому сам Мейєр, коли в одній з розмов хотів показати, що він сильний і яка в нього таємна агентура. Це було ще до того, як їхні взаємини зіпсувалися остаточно. Мейєр говорив про Т-А-87 як про одного з найспритніших і найдосвідченіших агентів, котрому доручають виконувати найважливіші завдання гестапо. Але в обличчя Зоммерфельд його не знає. Не знає також, чоловік це чи жінка.
— Ну добре, — сказав Стременний, — а яке значення ці показання мають для нас? Очевидно, зробивши свою справу, Т-А-87 пішов з міста разом з гітлерівцями.
— В тім-то й справа, що не пішов, — заперечив Воронцов. — Зоммерфельд каже, що Т-А-87 залишили для диверсійної роботи. Німці переконані, що скоро вони візьмуть місто знову. Тому їм дуже важливо мати тут свою агентуру.
Ястребов задумливо похитав головою:
— З цього треба зробити всі висновки. Сьогодні ж поговорю з Корнєєвим. А ти, Стременний, дій по своїй лінії — забезпеч надійну охорону міста і всіх воєнних об'єктів.
— Слухаюсь! — сказав Стременний і встав.
Устав і Воронцов. Складаючи документи в портфель, він звернувся до Стременного, який застібав кожушок, готуючись іти.
— А знаєте, Єгоре Геннадійовичу, на мою думку, картини все-таки десь тут, у місті.
— Чому? У вас є дані? — жваво запитав Стременний.
— Ні, даних поки що немає. Але давайте поміркуємо… Т-А-87 викрав картини за дорученням Курта Мейєра в останній момент. Виходить, картини разом з іншим награбованим добром мали бути в машині у Мейєра. Машину цю ми виявили. Адже так? І справді, як вам відомо, ми знайшли в ній два важких чемодани з коштовними речами. А картин немає…
— Але ж і самого Мейєра немає, — сказав Стременний. — Картини дорожчі за те, що він заховав у свої чемодани. І, крім того, значно легші… Взяти з собою десяток рулонів не важко.
Воронцов знизав плечима:
— Можливо. Справа ця ще не зовсім ясна.
— Це вірно, — сказав Стременний, подумавши, — але і в ваших словах теж є своя логіка. Я гадаю, Морозов і Громов добре зроблять, якщо пошукають картини в місті. Поговорити з ними про це?
— Поговоріть.
В цю мить за стіною грюкнули двері, хтось швидко ввійшов у сусідню кімнату і голосно запитав, чи немає тут майора Воронцова.
Воронцов схопився і відчинив двері:
— Що сталося, товаришу Аніщенко? Заходьте сюди.
Він пропустив повз себе в кімнату старшого сержанта, невисокого, худорлявого, зовсім молодого хлопця, його безвусе, поросле світлим пушком обличчя було червоне, мабуть, від хвилювання і швидкого бігу. Він стояв перед командирами розгублений, скуйовджений, без шапки.
— Де ваша шапка? — запитав Воронцов, відчуваючи, що сталося щось погане.
Сержант, наче не розуміючи запитання, глянув на нього.
— Бургомістра застрелили! — видихнув він.
— Що-о? — крикнув Ястребов і миттю опинився між Воронцовим і сержантом. — Хто посмів?..
— Він намагався втекти, — сказав сержант, мимоволі відступаючи до дверей. — Його на допит вели… А він, собака, хотів прохідними дворами в кам'яні кар'єри прослизнути… Збив з ніг конвоїрів і побіг!..
— То невже не можна було взяти його живим? — запитав Стременний, його худорляве обличчя від хвилювання вкрилося червоними плямами. — Чорт забирай! Гірше й придумати не можна! Так по-дурному упустити…
— Ніяк не можна було, товаришу підполковник, — винувато сказав сержант. — Самі бачите, стемніло зовсім. Та й туман. А він вже за межі міста виходив. Думаємо, забереться в кар'єри — і згадуй, як звали! Якихось сто метрів залишалося… А ми будь-що хотіли його живим взяти!
Воронцов, який весь час стояв мовчки, з блідим обличчям, схопив портфель і подався до дверей:
— Аніщенко, за мною!.. Покажіть, де все це відбулося!
— Єсть!
Вони поквапливо вийшли.
А командир дивізії і начальник штабу лишилися самі. Кілька хвилин вони мовчки дивилися у вікно, за яким лежало місто. Вже курилися над будинками комини; білий в темному небі, підіймався до хмар димок. Жінки з корзинками поспішали до першого відкритого в місті магазину, в якому продавали хліб. В місто поверталося мирне життя… А на них чекає ще довгий шлях… Мине день, другий — і світанок зустріне їх десь на околиці села, в маленькій хижці. Залишиться позаду це місто, з яким у Стременного зв'язані найдорожчі спогади дитинства. Коли це він побачить його знову?