— Що ж, Стременний, — сказав Ястребов, гасячи цигарку, — рушай, мабуть, куди зібрався. Я дочекаюся твого повернення, а потім поїду в полки.
Стременний пішов. За хвилину його всюдихід проїхав повз вікно, але Ястребов уже нічого не чув. Він зосереджено схилився над картою, намічаючи, як краще підготувати частини дивізії до того моменту, коли буде одержано бойовий наказ про дальший наступ…
Розділ сорок другий
МОРОЗОВ ПРИЙМАЄ ВІДВІДУВАЧІВ
Цілий день Стременний не мав жодної вільної хвилини.
Виникало безліч справ, які вимагали негайного розв'язання. На артсклад доставили боєприпаси. Прибуло поповнення. Літаки противника порушили зв'язок з одним із полків. Необхідно допомогти начальникові зв'язку якнайшвидше полагодити лінію. За дорученням командира дивізії треба поговорити з кореспондентами, які щойно прибули і цікавляться подробицями боїв за місто.
Словом, багато клопоту у начальника штабу дивізії! Але серед усіх цих невідкладних справ Стременний часто повертався в думках до подій останніх днів. Бої на підступах до міста, знайомі вулиці із слідами пожеж і бомбувань, відчинені ворота контцтабору. А потім — скуйовджена голова Єременка і його неприродно коротке тіло на носилках у дворі госпіталю. Один спогад змінювався іншим. Палата на другому поверсі і акторське брезкле обличчя цього жалюгідного зрадника — Соколова… ні, бургомістра Блінова… вірніше, шпигуна Зоммерфельда.
Стременний сам не міг розібратися, в яку саме хвилину він впізнав у людині, що лежала на ліжку, того есесівського офіцера, котрий пройшов повз нього, ховаючи підборіддя в комір, а очі — в темну тінь окулярів. Коли він перестав вірити розповіді начфіна Соколова, такій, здавалося б, простодушній і. схожій на правду? І навіщо, власне, потрібна була йому, начальнику штабу дивізії підполковнику Стременному, ця ризикована, можна сказати, дитяча вигадка — погасити в палаті світло?.. По суті, досить-таки безглузда вигадка… Хіба не можна було розпізнати в Соколові бургомістра Блінова при світлі, просто за допомогою фотографій і показань свідків? Недарма Воронцов потім був такий незадоволений. І як таке спало на думку? Звідки? Мабуть, з глибини якихось хлопчачих спогадів, з романтичної далини прочитаних колись пригодницьких книг… Зрештою, якщо казати правду, все вийшло не так вже й погано. Якби йому, Стременному, не спало на думку погасити світло, Соколов не кинувся б тікати, а саме ця його спроба втекти викрила шпигуна остаточно. Словом, виходить, що він не дарма захоплювався колись романтичними історіями, за які йому часто перепадало від старших. Так, треба признатися, він любив ці зачитані до дірок книжки, що побували у багатьох хлопчиків, про незвичайні пригоди мандрівників, мужніх, суворих і благородних, про пустельні острови і печери з захованими в них скарбами, про клаптики пергаменту з зашифрованими написами.
До речі, про зариті скарби, — хотів би він знати, куди все-таки гітлерівці запроторили картини. Воронцов, можливо, має рацію, вони десь тут, в межах міста, або, в усякім разі, не дуже далеко. Можливо, вони заховані зовсім близько, під дошками в сусідньому сараї, наприклад. Погниють там або щури їх згризуть, і ніхто навіть не знатиме…
Ні, треба все-таки заїхати до Морозова, дізнатися, як у нього там справи, чи не знайшлося людини, котра працювала в укріпрайоні, і заодно спитати, чи нічого не чути про картини. Він, здається, збирався організувати пошуки.
Другого ранку, повертаючись з полку, він заїхав у міськраду і застав Морозова, коли той приймав відвідувачів. Десятки людей терпляче ждали своєї черги у приймальній і в коридорі. Вже прибули двоє заступників голови, вони теж приймали людей, стараючись відповісти на численні запитання, допомогти чим можна.
Морозов сидів у холодному кабінеті з утомленим, набряклим обличчям. Перед ним стояла літня жінка в чорній плетеній хустці і старій, захисного кольору ватянці з акуратними синіми латками на ліктях.
— Я все розумію, — тихо говорив Морозов, — мені все ясно, Клавдіє Федорівно!
— Ні, не розумієте! — майже кричала жінка, перегинаючись до нього через стіл.