— Це ми! — відповів Миколка з-під нар. — Те, що ви шукаєте, лежить тут!..
В цю ж мить його засліпив промінь ліхтаря.
— Ану, вилазьте! — грізно сказав сержант, нахиляючись до нар. — Та швидше!.. Скільки вас там?
— Двоє! — відповів Миколка.
Віктор на цей раз виявився значно спритнішим. Поки Миколка виповз, він уже стояв на ногах.
— Більше нікого? — перепитав сержант.
— Нікого! — підтвердив Вітя.
Промінь ліхтаря застиг на їхніх обличчях. Хлопці мружились — очі боліли від яскравого світла.
— Так! Пізнаю! — обізвався сержант. — Ви обидва з дитбудинку?
Миколка кивнув. Сержант перекинув промінь на обличчя Якушкіна, і, вихоплене з темряви, воно здалося хлопцям особливо виснаженим. Різкі тіні спотворювали його, оточені синявою очі позападали, а тонкий ніс загострився.
— Це ви їх фотографували? — запитав сержант.
— Так, я! Чого це ви ще не спите, дітки? — мовив Якушкін. — Дістанеться вам від Клавдії Федорівни.
Сержант враз нахилився і, взявши один із рулонів, обережно розгорнув його на підлозі.
Всі завмерли від несподіванки. Солдати, що стояли в дверях, подалися вперед. Хлопці опустилися на коліна — вони хотіли краще роздивитися те дивне, що відкрилося їхнім очам.
В миготливому світлі ліхтаря блищали фарби старовинного портрета молодої дівчини в широкій білій, оздобленій перлами сукні. Обличчя дівчини було не дуже вродливе, але усмішка, спокійна і водночас мудра, робила його прекрасним. Здавалося, дівчина через віки зверталася до людей з якимсь дуже важливим словом.
Потім сержант згорнув полотно, і зачарування миттю зникло. І темрява стала ще густішою в цьому холодному, вогкому підвалі.
— То чого ж ви, хлопці, знову сюди забрели? — спитав сержант вже не так сердито.
— Ми напис один хотіли прочитати, — сказав Вітя.
Сержант виявив дивну обізнаність:
— Під нарами?
— Он там, унизу, — відповів Миколка.
— Ну, і прочитали?
— Одне слово розібрали, а друге хтось стер.
Сержант більше не розпитував хлопців.
— Ну, от що, — сказав він, — допоможіть-но нам. Забирайте рулони, хлопці… Та несіть обережно!.. Йдіть попереду, а ми за вами. — Він обернувся до Якушкіна: — А вам раджу йти спокійно. Ви мене зрозуміли? Ви заарештовані!
— Я буду скаржитись! — глухо мовив Якушкін. — Я чесна людина!.. Це може підтвердити сам товариш Морозов. Він сказав, що мене повинні нагородити.
Хлопці взяли в руки рулони, нести які було не дуже й легко. Але ніколи в житті ні Миколка, ні Вітя не переживали такого складного почуття і радості, і відповідальності. Вони знайшли картини, які шукало все місто. Кожна з цих картин — чудо! Хлопці тепер були в цьому переконані.
А позаду, човгаючи ногами, по-старечому кашляв чоловік, якого вели конвоїри…
Розділ сорок сьомий
ГЕРОЇ РОЗЛУЧАЮТЬСЯ
Коли Стременний зайшов у особливий відділ, Воронцов мовчки підвівся, кинув цигарку і, ні про що не питаючи, провів його в сусідню невелику кімнатку.
Там, присунута до стіни, стояла на підлозі знаменита кована скриня.
— А я думав, що ви вже про неї забули, — сказав Воронцов.
— Майже забув, — посміхнувся Стременний, — але тут, бачте, така обставина… Випадково прочитав один запис у щоденнику Курта Мейєра і захотів глянути на скриню ще раз. Та ось прочитайте самі! — І він простягнув Воронцову аркуш, на якому синім олівцем було підкреслено слова: «Велика Ведмедиця»… «Мала Ведмедиця»…
Воронцов повагом і зосереджено прочитав списаний густими рядками аркуш.
— Та-ак, можливо, можливо… — сказав він. — Ну що ж, ворожіть. Не заважатиму вам.
Він присів на підвіконня, запалив і, мружачи від диму одне око, спостерігав здалеку за Стременним.
Стременний схилився над скринею.
Він відчинив її звичайним, знайомим йому способом. Третя кнопка в першому ряду, шоста — в другому, п'ята — в третьому… Поворот ромашки, черепашки, і все готово. Віко легко піднімається. Він заглянув усередину. Ніщо не змінилося. Гладеньке поліроване дно блищить, як дзеркало. Ніхто й не подумає, що його можна підняти. Він знову опустив віко і, звіряючись із схемою сузір'я, намальованою метеорологом на аркуші паперу, став обережно, неквапливо підбирати кнопки так, як розташовані зірки Малої Ведмедиці.
Перші дві кнопки знайшлися одразу, і це були не ті кнопки, які треба було натиснути, щоб підняти віко.
— Так, — задоволено мовив Стременний. Очевидно, він трапив на вірний шлях.
Щоб знайти третю кнопку, йому довелося поморочитись.