Але це вже не бентежило Стременного. Курт Мейєр все-таки навів його на вірний слід. Просто інтервали між окремими кнопками майстер не дотримував точно за схемою сузір'я.
Ось і четверта кнопка, і п'ята…
Все знайдено і натиснуто, а скриня все одно не відчиняється. Залізне дно не зрушилось ні на міліметр. Від досади і свідомості свого безсилля Стременний щосили ударив кулаком по віку.
Воронцов, який досі уважно спостерігав із свого місця, як Стременний, мов сліпий, що читає навпомацки, торкався кінчиками пальців різних кнопок, встав і підійшов до скрині.
— У тому, що ви робите, незрозуміло одне, — сказав він.
Стременний обернувся:
— Що саме?
— А ось зараз поясню. Коли ви відчиняли верхнє віко скрині, то спершу натискували сім кнопок, розташованих по контуру Великої Ведмедиці, а потім повертали черепашку і ромашку. Так чи не так?
— Точно, — погодився Стременний.
— А зараз ви чомусь відмовилися від цього принципу. Це свідомо?
Стременний глянув на зосереджене обличчя Воронцова і заперечливо похитав головою.
— Ні. Просто мені чомусь здалося, що тут не може бути повторення.
— А ви спробуйте, повторіть.
— Зараз.
Він опустився на коліна, знову натиснув усі кнопки по черзі, а потім повернув черепашку й ромашку. Але цього разу якось інтуїтивно повернув їх в інший бік.
І раптом всередині скрині щось клацнуло.
Зрадівши, Стременний відчинив віко і побачив, що поліроване, блискуче дно піднялося вгору. Стременний засунув у скриню руку, спершу по лікоть, потім по плече, нарешті нагнувся ще нижче і заходився шарити обома руками. Воронцов із стриманою усмішкою стежив за його квапливими рухами.
Нарешті Стременний з розгубленим виглядом підвівся на ноги.
— Нічого не розумію! — сказав він.
— А скриня, виявляється, порожня! — спокійно мовив Воронцов, тільки тепер заглянувши в неї. — У схованці нічого немає…
— Нічого! — кивнув Стременний. Він лунко опустив верхнє віко і сів на скриню. — А я був твердо переконаний…
Воронцов глибше затягнувся димом і знову відійшов до вікна.
— А я, правду кажучи, так і думав, що тут ми нічого не знайдемо, — сказав він. — Справа значно складніша, ніж здається…
— Щось не второпаю…
Воронцов показав цигаркою на скриню.
— Знайти друге дно і навіть відкрити його ось у цьому трофейному мотлоху зрештою не так вже й складно, товаришу Стременний. Значно складніше буває знайти і відкрити друге дно у людини. Тим більше, що трапляються люди не лише з подвійним, а навіть з потрійним дном, і значно хитріше замаскованим, ніж у вашої скрині.
Стременний здивовано глянув на нього:
— Я уже зовсім не розумію…
Воронцов кивнув головою:
— Це тому, що ви ще всього не знаєте.
— Чого саме я не знаю?
Воронцов не встиг відповісти. В кімнату постукали, і на порозі з'явився сержант Аніщенко. Обличчя його радісно усміхалося, і, здавалось, йому не терпілося швидше розповісти про щось дуже важливе.
— Дозвольте доповісти, товаришу майор!
— Ну що? Що? — запитав Воронцов, і очі його блиснули.
— Все в порядку, товаришу майор!
— Як же все в порядку, коли він до мене не дзвонить?
— Зараз, мабуть, подзвонить, товаришу майор… Як ви наказали, він послав його до вас по нагороду…
— Ну, а олівець застругували?
— Застругували, товаришу майор.
— І що?
— Та все в порядку, товаришу майор. Як ви й передбачали. — Аніщенко потупцяв на місці: — Можна мені сказати вам два слова по секрету?
Воронцов вийшов разом з ним і швидко повернувся значно жвавішим, майже веселим, відчинив стіл і поклав туди якийсь маленький згорток, не більший за сірникову коробку.
— Я дуже прошу вас, товаришу Стременний, — сказав він, — побудьте тут. Мені на хвилинку треба вийти. І послухайте, будь ласка, телефон.
— Добре, — кивнув Стременний.
Він відчував — готується щось важливе й несподіване, і з інтересом чекав розв'язки.
Воронцов накинув шинель і вийшов. А Стременний кілька хвилин сидів у цілковитій тиші.
Раптом на столі задзвонив телефон.
— Слухаю, — сказав Стременний у трубку.
— Товариш Воронцов?
— Ні, не Воронцов, а Стременний… Слухаю вас. Сергію Пилиповичу!
— Що це, телефоніст помилився? Я ж не до тебе дзвонив.
— Ні, не помилився. Воронцов вийшов, а я його, так би мовити, заступаю.
— Ну добре… До тебе я хотів дзвонити пізніше. — Голос Морозова звучав якось особливо поважно. — Поздоровляю тебе, товаришу Стременний!
— З чим, Сергію Пилиповичу?
— Картини знайдено!.. Всі десять!.. Я, правда, їх ще не бачив, але за ними пішли…