Стременний з цікавістю дивився на цю людину.
«Ось і відкрилося друге дно», — подумав він і мимоволі глянув на Воронцова.
Воронцов, перехилившись через стіл, дивився на Якушкіна. І в погляді його було щось таке пильне, напружене, гостре, що Стременний, піймавши цей погляд, запитав про себе: «Чому він так дивиться? Невже тут є і третє дно?»
В цю мить Воронцов підвівся і коротким рухом руки кинув перед Якушкіним якусь монету, вірніше, неправильно обрубаний шматок мідної п'ятикопійчаної монети, вийнятої із згортка.
Побачивши монету, Якушкін відсахнувся. Його розчервоніле обличчя різко зблідло.
— Ну що ж, Якушкін, кінчайте свою гру, — неголосно сказав Воронцов, — людина, у якої друга половина монети, — в сусідній кімнаті. Очну ставку хочете?
— Ні, не треба. — Якушкін вишкірив жовті зуби. Можна було подумати, що він ладен вчепитися в горло Воронцову.
— Товаришу Стременний, — сказав Воронцов, — дозвольте представити: перед вами агент гестапо Т-А-87!
Якушкін рвонувся з місця і тут же безсило привалився до краю стола. «Ось і третє дно відкрито», — подумав Стременний.
А Воронцов тим часом підвівся і, заклавши руки в кишені, зупинився перед Якушкіним.
— А тепер скажіть мені, куди ви поділи планшет, який зняли з бургомістра, коли він лежав непритомний. Ну, знаєте, там, в автобусі, що його ви підірвали протипіхотною міною. В тому планшеті були документи. Деякі з них стосувалися укріпленого району.
Якийсь живий, хитрий вогник мигнув у згаслих очах Якушкіна. Він знизав плечима.
— Навіщо мені було їх берегти. Звичайно, я їх знищив.
— Ні, — сказав Воронцов. — Ви їх не знищили.
— Чому ви так думаєте?
— Ви надто обачливі для цього. Ви знаєте ціну фотографій, картин. Знаєте також, скільки коштують воєнні документи, особливо якщо вони потрібні для майбутніх операцій.
— Дорого коштують, — раптом сказав Якушкін і весь якось напружився, наче готуючись стрибнути. — Ви маєте рацію, я справді знаю їм ціну і дешево не віддам.
— Яка ж ваша ціна? — посміхнувся Воронцов.
— Життя.
— Цього я вам обіцяти не можу. Не від мене залежить. Хочете рискнути — рискуйте.
Якушкін хвилину помовчав. Потім, примружившись, глянув кудись у куток, поверх голови Воронцова:
— Що ж, треба рискнути. — Він простягнув руку до штатива фотоапарата, що лежав на столі. — Дозвольте?
— Зачекайте, — сказав Воронцов.
Він присунув штатив до себе і розняв ніжку на дві частини. Потім обережно витяг з трубки згорнуту фотоплівку.
— Це? — запитав він.
— Так, — відповів Якушкін, важко спершись на стіл. — На ній все чудово видно. Фотографував сам. Подивіться на світло. Оригінали знищені. Берегти було незручно і небезпечно.
Стременний швидко підвівся і через плече Воронцова глянув на негатив. Воронцов передав йому плівку, і він довго й уважно роздивлявся її.
Серед знімків різних наказів і донесень він побачив кілька кадриків, що рябіли позначками і звивистими лініями. Здавалося, зображення в кожному кадрику зовсім інакше. Але досвідчене око Стременного одразу визначило, що це частини одного плану: очевидно, Якушкін фотографував його по квадратах.
— Ну як? — запитав Воронцов.
Стременний задумливо згорнув плівку.
— Надрукуємо — буде видніше, — мовив він і глянув на Якушкіна.
Воронцов кивнув Аніщенку, мовчки наказавши вивести арештованого.
— Ходімо! — сказав Аніщенко.
Якушкін покірно встав і, сутулячись, пішов услід за конвоїром.
— Цікаво, — сказав Стременний, коли двері за ним зачинилися, — яка в нього зараз буде зустріч із затриманим вами агентом. Чи впізнають вони один одного без монетки?
Воронцов устав і пройшовся по кімнаті.
— Так… Так… — мовив він, посміхаючись. — Справді цікаво. Але зустріч не відбудеться, товаришу Стременний.
— Розумію. Ви їх розмістите кожного окремо.
— Скажу вам по секрету, — мовив Воронцов уже серйозно. — На жаль, людини з другою половиною монети ми ще не затримали. Просто Якушкін не витримав психічної атаки. Я його переграв… Тепер, звичайно, ще треба вивідати, хто його помічники і де явки!..
В цю мить хтось несміливо постукав у двері. Воронцов гукнув:
— Зайдіть!
Двері повільно відчинилися. На порозі стояли Миколка і Вітя, скуйовджені і втомлені.
— Ми хочемо піти на фронт!.. — сказав Миколка.
Воронцов помахав хлопцям рукою:
— Заходьте, заходьте!.. Сідайте!..
Хлопці ввійшли і незручно примостилися на табуретці, де тільки що сидів Якушкін.