— Не знаю. Але якщо коли-небудь побачиш!.. Нас зрадили.
— Передам, — сказав Миколка.
— А тепер так. На Спартаківській, в будинку шість, живе, Клавдія Федорівна. До війни вона в дитбудинку працювала. Коли вирвешся звідси, проберись з Майєю до неї, вона вас заховає. Але пам'ятай, це секретна адреса!.. — Степан Лукич підвів руку вгору: — Тепер поклянися мені піонерською клятвою, що ніколи і нікому, крім Геннадія Андрійовича, не скажеш про те, що я тобі зараз повідомив. Поклянися!..
— Клянуся! — прошепотів Миколка.
— Будеш на краю смерті — все одно нікому не кажи. Нехай помре з тобою!..
— Клянуся! — повторив Миколка.
Було чути, як за стіною заскрипіли залізні ворота, а потім, тихо попирхуючи, у двір в'їхала автомашина.
— Обід привезли! — сказав Тимофій.
За дверима почулися голоси поліцаїв і гримотіння великих термосів, які вони тягли нагору, в їдальню. Потім на сходах залунали кроки. Поліцаї тупали чобітьми, присвистували, лаялись. Згодом усе затихло.
Двері, що вели у підвал, на короткий час залишалися без охорони. Біля виходу з коридора стояв вартовий, який стежив і за підвалом, і за сходами, що вели нагору, де в кімнатах сиділи слідчі; на час обіду цей пост знімався. Арештовані під надійним замком. Вартовий, який постійно перебував біля зовнішньої стіни, при потребі заходив у під'їзд і спускався по крутих темних сходах у підвал. На дві-три хвилини на вулиці нікого з поліцаїв не залишалося.
Саме на це й розраховували діди. Розбити скло — справа однієї секунди, хвилина-пів-тори потрібні дітям, щоб вибратися у провулок. Отже, коли вартовий опиниться біля дверей підвалу, вони вже будуть на волі.
Звичайно, у цій втечі є риск. Але в гіршому разі дітей знову зачинять у підвал. Яка кара чекає їх, старих, за те, що вони допомагали втікачам? Про це вони зараз не думали.
З розмови слідчого з начальником поліції вони зрозуміли, що завтра побачать людину, котра їх зрадила. Після очної ставки їх неодмінно знищать. Їх повинні вбити, щоб зрадник і далі міг діяти спокійно, не боячись викриття…
Степан Лукич нервово перебирав пальцями свою руду бороду. Він ще раз подивився на Миколку. Хлопчик сидів на нарах, увесь зібраний, серйозний, обличчя його загострилося. Майя стояла поруч і пильно дивилася у вікно.
— Ну, — сказав дід, — приготуватися!.. Зараз я стукатиму в двері. Стежте за ногами вартового. Тільки-но він кинеться направо, ти, Тимоше, лічи до трьох і бий по склу казанком… Висади його зовсім… А ви, діти, вилазьте спокійно, не метушіться…
Тимофій взяв алюмінієвий казанок, в який їм наливали юшку, і притулився до стіни, поруч з віконцем. Миколка і Майя завмерли на місці.
Степан Лукич підійшов до дверей і почав гатити в них кулаками, ногами, потім схопив табуретку і стукнув нею так, що вона розлетілася на шматки.
— Побіг, побіг! — крикнув Тимофій з сірим від хвилювання обличчям і, зачекавши кілька секунд, з розмаху вдарив казанком по склу. Бризнули скалки.
— Рушай! — скомандував, обернувшись, Степан Лукич.
Миколка встав, сперся коліном на виступ стіни і спритно проліз у віконце.
— Не біжи! Не біжи! — шепотів йому Тимофій. — Зажди Майю!..
Вартовий вже спускався вниз і кричав:
— Чого грюкаєш? Стріляти буду!..
Він дивився у вічко, прорізане в дверях, але Степан Лукич заслонив його своєю головою.
— Поклич начальника! — кричав він. — Начальника сюди!..
Тимофій підсадив Майю у віконце, і вона, легка, як пір'їнка, миттю опинилася поруч з Миколкою. Він міцно стиснув її руку, і вони вийшли з провулка на вулицю.
День був похмурий, сльотавий. По вулиці йшли люди, йшли, як завжди, в різних напрямках. На великій швидкості промчали дві машини. З-за рогу вийшли поліцаї, очевидно, змінившись з поста. Та чи могли вони припустити, що цей хлопчик у потріпаному костюмчику і худенька дівчинка з кісками щойно вчинили відчайдушну втечу. Вони минули дітей, не звернувши на них уваги.
Миколка намагався ступати спокійно, але серце його билося тривожно. Побачивши поліцаїв, він рвонувся було тікати, та Майя стримала його.
— Йди тихо, — шепнула вона, — і слухайся мене! — і стиснула Миколчину долоню з такою несподіваною силою, що він мимоволі скорився.
Вони завернули за ріг. Біля молочного магазину стояла велика черга. Вони повільно пройшли повз неї, звернули у ворота прохідного двору, і тут, наче хто вдарив їх у спину, кинулися вперед.
Вони бігли добре знайомими їм провулками, садами, перелазили через паркани. Тепер у місті, де Миколка народився, де все здавалося йому таким рідним, він почував себе зацькованим звірятком, якому треба ховатися, прислухатися до кожного кроку, лякатися кожної тіні.