Пізніше Геннадій Андрійович не раз обговорював не питання з Борговим. Здавалося заманливим раптом відкрити карти і остаточно встановити, що за людина Блінов. Але кожного разу вони вирішували, що треба почекати, перевірити, нагромадити факти… Помилка, необачність у такій справі дорого коштуватиме. І підпільники продовжували вести з бургомістром складну гру, примушуючи його удавати співчуття, йти на поступки.
У таємній, повній несподіванок боротьбі підпілля домоглося чималих успіхів. Напавши на фельд'єгеря, забрали важливі документи, серед яких виявився і радіокод. Завдяки цьому протягом кількох днів, поки німці не змінили коду, партизани розшифровували їхні повідомлення. На околиці міста, недалеко від складу з бомбами, закладені в дорогу міни підняли в повітря чотири десятитонних «круппи», що везли ящики з вибухівкою. Підпільники стежили за пересуваннями німецьких військ, підраховували кількість машин, записували номери полків і про все це передавали по радіо через лінію фронту. Радіостанцію, заховану в старій каменоломні, кілька разів пеленгували німці. Вони оточили район, звідки велися передачі, але всі їхні. пошуки не мали успіху. Портативна радіостанція лежала на дні шурфа, прикритого каменем, а гравій, яким було всипано дно каменоломні, не залишав слідів радиста. Сам радист зникав раніше, ніж машини з солдатами добиралися сюди з міста.
І все-таки за останні тижні сталося кілька провалів: після Сергєєва — Катерина Охотникова. Вона навіть не встигла по-справжньому розгорнути свою роботу. До нападу на Вернера вона не мала ніякого відношення — в неї було зовсім інше завдання.
Якось увечері, вийшовши на високий берег ріки, Геннадій Андрійович раптом зупинився, осяяний давнім спогадом. Він дивився через заволочену брижами голубувату бистрину на широкі поля, на білі хатки далекого села, що збігали по схилу, і перед ним поставала картина дитинства.
Колись, дуже давно, батько повів його за місто. Потім вони довго йшли якимись гаями і яругами. Геннадію подобалося, що вони, наче бавлячись, крадуться і ховаються від когось. Раптом із-за кущів вийшов робітник з чорними вусами. Він зупинив батька і сердито сказав: «З дитиною не можна, ще проговориться». Батько відчув себе винним, потупцяв на місці, а потім пішов назад. Він ішов мовчки, а Геннадій похмуро плентався за ним. Так вони і повернулися до міста.
Багато-багато років минуло відтоді. Пам'ять не зберегла ні того гаю, ні яруг. Але це було там, вдалині за рікою. А потім, після революції, по цих полях, грузнучи в масному чорноземі, йшли цепи — білі на червоних, червоні на білих, з гиканням мчала кіннота. Ці широкі російські поля бачили багато битв…
Була в Геннадія Андрійовича велика хороша сім'я. Але де тепер усі? Де старший син, Костянтин, і де Єгор? Єгор зустрів війну на кордоні… Так і невідомо, що з ним… Ні, ні, не треба більше про це думати!..
На фронті день вважається за три, а в підпіллі година, буває, дорівнює року. Приходив досвід, а з ним і впевненість. Вже багато ниток Геннадій Андрійович міцно тримав у руках.
Але раптом темної вересневої ночі до нього прибув зв'язковий з наказом підпільного обкому — негайно з'явитися у партизанський загін.
З великою обережністю Геннадій Андрійович передав керівництво заступникові і дочекався ночі в гаю за містом. Коли стемніло, він, держачись за знайдену на березі колоду, переплив Дон.
Мокрий до нитки, тремтячи від холоду, він рушив польовими стежками до Малинівки.
Серед хмар то випливав, то ховався місяць. Десь далеко креслив небо промінь прожектора. Час від часу на обрії спалахувало полум'я, тремтіло, осявало хмари, а потім швидко гасло. І тільки згодом вітер доносив відгомін далекого вибуху.
Вдалині з'явилися обриси будинків — нарешті Геннадій Андрійович дістався мети. Явку було призначено на третю годину ночі в покинутій хаті край села.
Колись у цій старій, забитій дошками хаті жила вдова Полознєва. Але ще в перші дні війни вона виїхала до своєї дочки, яка минулого року вийшла заміж і переїхала у Тамбов. Похилену хату і обрали підпільники місцем зустрічі з партизанами. Час від часу вони приходили сюди, щоб обміркувати спільні дії. Двері й вікна так і залишалися забитими, в хату вповзали через невеликий пролом у глиняній стіні, замаскований торішнім гнилим сіном.
Для більшої безпеки до хати наближалися тільки в тому випадку, коли була повна впевненість, що схованку не розкрито. Людина, яка призначала тут явку, приходила заздалегідь і довго нерухомо лежала в кущах, придивляючись, чи немає поблизу засади.