— Слабкіший за тебе?
Миколка посміхнувся:
— Я дужий!..
— Ну, веди їх швидше.
Миколка ступив кілька кроків, але в кущах раптом обернувся:
— Павле Мартиновичу, а про батька вам можна розказати?
Геннадій Андрійович махнув рукою:
— Знаю, Миколко, знаю!..
Хлопець зник за кущами. Було чути, як під ногами в нього хрустів сушняк. Вітер шумів у голих гілках. За лісом сипло загув паровоз.
Від хутора долинуло скрипіння гальм, і Геннадій Андрійович прислухався. Відхилив кущі, обережно виглянув, але вже смеркало, і будинку лісника не було видно.
— Миколко! — окликнув Геннадій Андрійович, коли силуети дітей майнули за кущами.
Геннадій Андрійович тут же побачив невисоку білявеньку дівчинку з двома кісками, яка сміливо дивилася на нього, і високого, кремезного, але якогось крихкотілого хлопчину; обличчя його було розгублене.
— Ось вони, Геннадію Андрійовичу! — сказав Миколка і при цьому зробив такий енергійний і широкий жест рукою, наче сам він був Чорномором, а за ним ішли тридцять три богатирі.
— Миколко, — швидко промовив Геннадій Андрійович, — проберись стороною до будинку і поглянь на дорогу, чи не їде по ній хто-небудь!.. І зразу ж назад. Так, щоб ніхто тебе не бачив! За десять хвилин будь тут…
Миколка шугонув у кущі і зник. За ним хотіла кинутись і Майя, але Геннадій Андрійович її затримав. Повний хлопчик стояв з байдужим виглядом.
Миколка був точний. Засапавшись, втомлений, він прибув назад і повідомив, що на хуторі — поліцаї і німецькі солдати. Вони щойно зійшли з машин. Серед них дід Харитонов. Він про щось розмовляв з офіцером.
Геннадій Андрійович кілька секунд мовчав. Так, у Харитонова важке становище.
— Ходімо, діти, ходімо за мною!.. Швидше!.. Не можна гаяти часу… Тут є неглибока річка… Давайте перейдемо її бродом, щоб збити із сліду собак…
Вони швидко заглибилися в ліс.
Розділ дванадцятий
ШУКАЮЧИ РІШЕННЯ
Пробираючись з дітьми густим лісом, Стременний думав про те, що на крутих життєвих поворотах найповніше розкривається сутність людини. Оці двоє хлопчиків, його недавні учні, і дівчинка-сирота починають своє життя з важких випробувань. Якими вони вийдуть з них, якщо залишаться живі? Навіть зараз, коли вони йдуть одне за одним, мимоволі проявляються їхні характери. Миколка Охотников, виламавши велику сукувату палицю, крокує попереду всіх, як мандрівник. Він авангард їхнього маленького загону. За ним іде Майя. Згорбивши вузьку спину під тягарем речового мішка, вона не відстає від Миколки, твердо ставлячи ноги, озуті в грубі солдатські чоботи. Мішок з продуктами вона взяла на привалі і нізащо не хоче віддати його ні сильнішому Віті Нестеренку, ні самому Геннадію Андрійовичу. З такої дівчинки будуть люди! Вітя Нестеренко йшов третім. Хлопець здавався Геннадію Андрійовичу менш активним і менш самостійним. Незважаючи на те, що він був на півголови вищий за Миколку, та й ширший у плечах, хлопець поводився невпевнено, несміливо і все прислухався до того, що скаже Миколка.
Вони йшли цілу ніч за компасом.
Стороною обходили села. Кілька разів здалеку чули німецьку мову. На світанні вийшли на польову дорогу, затиснуту між невисокими горбами, обриси яких все чіткіше проступали в ранніх сутінках.
Досі Геннадій Андрійович вів свою групу на південь, а тепер круто повернув на захід. Треба було йти ще кілометрів п'ятнадцять болотами; це найважчий відтинок шляху, зате там не було німецьких постів.
Надвечір нарешті дісталися до партизанського табору. Коли їх окликнув вартовий, Геннадію Андрійовичу навіть не повірилося, що вони прийшли…
Від їжі відмовилися: тільки-но їх завели в землянку, вони впали на нари і заснули мертвим сном.
Командиром партизанського загону був Антон Миронович Колесник, майор, років двадцяти семи. Він потрапив під Харковом в оточення, більша частина його батальйону загинула, а він з групою бійців почав пробиватися на схід. Але всі дороги були перетнуті, а по селах розміщені великі німецькі гарнізони.
Тоді Колесник повів своїх людей на північ, до Білгорода. По дорозі до них приєднувалися бійці й командири, які поодинці намагалися перейти лінію фронту, що віддалявся на схід, і жителі тих районів, через які пролягав шлях Колесника. Кілька разів довелося пробиватися з боєм. Були втрати. І все ж бажаючих іти разом з ним виявилося стільки, що незабаром Колесник організував справжній партизанський загін.
Діставшись до густих лісів, партизани вибрали місце для табору і почали діяти. Скоро про них дізналися у підпільному обкомі, і для зустрічі з Колесником прибув його представник.