Він простягнув Стременному папірці, вже добре зім'яті. Видно, вони встигли побувати в багатьох руках.
Геннадій Андрійович узяв документи і кілька разів перечитав кожен. Один з них — накладна, підписана старостою села Стрижевці. В накладній значилося: «Одна корова, відпущена на забій для потреб коменданта станції Синельничі»; другий — перепустка з печаткою німецької комендатури; чиїмсь нерозбірливим почерком в неї були вписані імена і прізвища обох хлопців — Семена Бушуєва і Василя Ломакіна.
Сміливий задум, що виник у Геннадія Андрійовича, коли він побачив на дорозі корову і маленьких пастухів, тепер набував реальних обрисів.
Стременний відкликав Колесника вбік і тихо розповів, як думає здійснити операцію.
— От що, — вислухавши, запропонував Колесник, — давайте-но ще раз допитаємо хлопців. З'ясуємо, чи знають вони, куди йдуть, і чи є в них знайомі на станції.
Вони повернулися на галявину, стримуючи хвилювання. Хлоп'ята ще доїдали сало, а партизани, посміюючись, дивилися вниз, на дорогу.
— Чого смієтеся? — запитав Колесник. І тут він помітив, що їх тільки двоє. — А де Куликов?
Партизани засміялися.
— Він там за коровою ганяється! — сказав один з них. — Вона все націлюється підняти його на роги.
Колесник розсердився:
— Чим зуби скалити, пішли б краще допомогли.
— Він і сам упорається!
Колесник підійшов до пастушків, які дивилися на нього без ніякого страху. Тільки Семенко посерйознішав.
— Якщо корову берете, дядьку, — сказав він, — то дайте розписку, а то наш староста поб'є нас до смерті.
— Розписку вам, хлопці, дамо. І не тільки розписку, ми вашому старості навіть листа напишемо. Як його прізвище?
— Гордєєв. А ми його Костуром звемо.
— Чому так?
— Він кривий. На ліву ногу кульгає.
— Прийде час, ми йому і другу переб'ємо. А чия це корова?
— Колгоспна!
— Куди ви її ведете, знаєте?
— На станцію.
— А для чого?
— Солдатів годувати! — раптом тоненько обізвався Вася.
І всі засміялися, так несподівано пролунав його голос.
— А що, хіба в них нічого їсти? — запитав Колесник.
— Не знаємо, — сказав Семенко. — Костуру якийсь офіцер наказав.
— А часто ви на станцію корів водите?
— Оце вперше.
— І вас там ніхто не знає?
— Ні, — відповів Семенко.
— І ви не боїтеся, що вас заарештують?
— Костур сказав, що з коровою нас пропустять. Та й перепустку комендант видав…
— Скільки часу вже йдете?
— Вранці вирушили.
— Коли маєте повернутися?
— Як німці відпустять.
Колесник посміхнувся.
— Мудро сказано!.. У вас є батьки?
— У мене — дідусь, — сказав Семенко, — а у Васька — мати.
— Як же вони вас відпустили?
— Спробуй не відпустити! У Костура палиця — о! — І Семенко помахав стиснутим кулачком, показуючи, яка в старости велика палиця.
— Доберемося ми до нього! — суворо примружився Колесник. — Скоро вашому старості каюк буде.
План Геннадія Андрійовича прийняли з невеликими поправками. Хлопчиків поки що затримали. Колесник написав наказ своєму заступникові і вручив Куликову, який вже прив'язав корову до дерева.
— Візьми, — сказав він, — на все тобі дається дві години. Назад скачи верхи. Пам'ятай, від тебе все залежить!..
Куликову не треба було повторювати двічі. Він засунув наказ у кишеню гімнастьорки, старанно застебнув і помчав у табір.
Розділ п'ятнадцятий
ВАЖЛИВЕ ЗАВДАННЯ
Відтоді, як Микита Кузьмич і Клавдія Федорівна вирішили переправити дітей до Геннадія Андрійовича, в долі Миколки стався різкий злам. За останні тижні він так багато пережив, так часто почував себе самотнім!
Новий товариш, Вітя Нестеренко, дратував Миколку своєю млявістю і нерішучістю. З кожного приводу Вітя бігав радитися до Клавдії Федорівни. Майя не злюбила його за те, що був дуже вухатий, і прозвала лопухом. Вітя в усьому старався наслідувати Миколку, але в нього нічого не виходило. Миколка якось заманив його на дах сарая, а потім стрибнув униз. Вітя довго набирався духу, примірювався, куди б стрибнути, щоб не налетіти на дерево, і де земля м'якша, але так і не наважився. Ці хвилини принесли Майї велике задоволення, вона стояла внизу і насміхалася з Віті.
Дізнавшись, що Клавдія Федорівна відправляє усіх трьох до Геннадія Андрійовича, Миколка дуже зрадів. Тепер він зможе передати йому те, про що говорив Степан Лукич. Та й бути разом із Геннадієм Андрійовичем — що можна бажати кращого! Він напевне допоможе втекти батькові. А як добре буде, коли вони всі разом підуть у партизани!