Миколка довго не міг звикнути до думки, що дядько Микита не зрадник, йому ввижався автомат у його руках в той самий вечір, коли гестапівці прийшли по матір… Ну, а якщо дядько Микита свій, то хто ж тоді Михайло?.. І раптом Миколка згадав, з яким презирством говорили про Михайла діди-партизани. Як же так: у нього на очах Михайло втік від поліцаїв! Значить, він свій! А виказав його дядько Микита! І він теж свій! Не вкладається все це в голові. І все-таки після того, як діди сказали своє слово про Михайла, у Миколки не було вже такого довір'я до цієї людини, як після першої зустрічі.
Всі ці думки почали непокоїти Миколку тоді, як він опинився в партизанському таборі і події недавнього минулого немовби відсунулися від нього.
Тільки два дні минуло відтоді, як на світанні дядько Микита вивів їх завулками на околицю міста, розказавши перед тим, куди треба йти. З біржі праці їм видали довідки, що вони йдуть на роботу в село Чернизівку. Насправді вони мали за п'ять кілометрів до села повернути ліворуч і простувати в ліс. Потім Миколка повинен був залишити своїх друзів на узліссі і йти розшукувати Геннадія Андрійовича.
Діти без пригод дісталися до лісу. Кілька разів, коли вони проходили селами, поліцаї перевіряли їхні документи, а один навіть наказав розв'язати мішок. Але їх не затримали. Хіба мало підлітків з міста шукають роботи…
В партизанському таборі діти вперше за довгий час відчули себе безпечно. Тут їм одразу знайшлося діло. Майю послали в санітарну частину до фельдшера Михєєва, який давно вже вимагав помічника. Вітя потрапив на кухню в розпорядження куховара Потаповича, колишнього працівника кращого в місті ресторану; тоді він ходив з товстим животом, що був, як любив казати Потапович, його «фірмою», а тепер на партизанських харчах куховар помітно схуд. Вітю він одразу посадив чистити картоплю. Хлопець орудував великим ножем старанно, але повільно, і Потапович не раз насміхався з нього. Найбільше пощастило Миколці. Помічник командира загону Дудников, кавалерист, який нудьгував від того, що живе в лісі, далеко від степових просторів, приставив хлопчика до коней. Миколці вручили щітку і скребло.
Життя в таборі йшло своїм звичаєм. Партизани зміцнювали бліндажі, заступали на пости, ходили в розвідку. Три дні тому група партизанів напала на колону автомашин з боєприпасами. Частину боєприпасів знищили, а ящиків тридцять з патронами для автоматів принесли в табір. Тепер ці патрони розподіляли серед тих, у кого були трофейні автомати.
В штабному бліндажі начальник штабу Великанов і командири двох рот складали зведення про дії загону за останні три місяці — його чекали в штабі партизанського руху. Вони докладно перераховували всі операції: зруйнували залізничний міст, і на цілий тиждень припинився рух на залізниці; вчинили напад на німецький гарнізон у селищі Крутий Яр і закидали гранатами будинки, де жили солдати; після короткого бою партизани відійшли, а гітлерівці два дні ховали своїх убитих; диверсійна група висадила в повітря склад з боєприпасами і три склади з пальним; пущено під укіс ешелон з військами і технікою. Не випадково тепер так пильно охороняли гітлерівці залізницю.
Вже перейшло за полудень, коли Куликов дістався до табору. Свою ватянку він ніс на руці, комір гімнастьорки розстебнув. Автомат, що висів на ремені, притискував до грудей, наче знаходив у ньому якусь опору. Партизан важко опустився на пеньок біля бочки з водою, але не мав уже сили зачерпнути її кухлем. Так він просидів одну чи дві хвилини, потім підвівся і пішов шукати Дудникова. Знайшов його біля конов'язі, де Миколка під його наглядом самостійно чистив невеликого карого коника з чорною гривою.
— Копита, копита почисть, — повчав Дудников. — Стань справа, тепер піднімай йому ногу… Та не бійся, не вдарить… — Побачивши Куликова, він стривожено обернувся: — Що сталося?
Куликов стомлено сперся на дерево, вийняв з кишені пакет і подав його Дудникову.
— Антон Миронович прислав! Терміново…
— Ти піди відпочинь, — сказав Дудников, розриваючи пакет.
Куликов похитав головою.
— Мушу повернутися назад! Готуйте коня!..
Дудников підвів очі від паперу.
— А ти знаєш, що тут іще написано? — запитав він.
— Ні. Наказано передати вам, а ви вже самі вирішите…
Дудников обернувся до Миколки і суворо сказав:
— Кидай скребло! Клич сюди свого дружка. Поїдете на завдання. Та швидше!..
Миколка здивовано глянув на командира. Ні, той не жартував.
Дудников дивився на Миколку якось по-новому, зосереджено, наче стараючись зрозуміти, для якої ще справи може стати в пригоді цей хирлявий хлопчина.