— Ви бачили? — насторожено зупинився Мейєр.
— Я чув кроки.
Тепер Мейєр і агент Т-А-87 стояли один від одного на відстані витягнутої руки. Т-А-87 говорив по-німецьки з акцентом, м'яко вимовляючи шиплячі звуки. Судячи з його тону, він почував себе в цьому підвалі не дуже впевнено.
— Навряд чи ця людина, якщо вона навіть стежить за нами, могла помітити, куди саме ми пішли, — сказав Мейєр. — Дверей у підвал не видно. Коли ж вона потрапить сюди, гадаю, однієї кулі для неї вистачить…
— Ви, Курт, на все дивитесь надто легко, — обізвався агент. — Зустрічаючись з вами, я наражаюсь на велику небезпеку.
— Що ж я маю, по-вашому, робити? — підвищив голос Мейєр, — сам обшукувати руїни?
— Ні, Курт. Ви повинні їх якомога швидше покинути. Вам не можна тут затримуватися жодної хвилини…
— А ви?
— Мені доведеться почекати до ночі: треба з'ясувати, хто сюди забрався.
— Хай йому біс! — вилаявся Мейєр. — Але давайте поговоримо хоч про головне. Тепер мене навантажили з усіх боків. Скільки справ у місті! А ще примушують займатися укріпрайоном.
— Не гнівіть бога, Курт!.. Значить, вам довіряють!..
— Це довір'я обходиться мені дуже дорого! Були підпільники, а тепер ще й партизани.
— Зараз усе зв'язано в один клубок, і нитки ведуть в одне місце, — зауважив Т-А-87.
— Куди?
— Туди, куди ви посилали двох.
— Але їхня доля?
— Знаю! Їх убили.
Мейєр помовчав.
— Все-таки дуже шкода, що ми поспішили розстріляти дідів, — сказав він. — Вони багато чого знали…
— Але вони знали й мене, — відповів Т-А-87. — Ні, Курт, вони все одно не сказали б вам жодного слова. Моя вам порада — задушіть партизанів голодом, тоді легше буде упоратися з підпіллям!..
Раптом обидва притихли. Нагорі почулося якесь підозріле шарудіння.
Мейєр схопився за револьвер.
— Що це?
— Щури, — посміхнувся Т-А-87. — Їх тут сила-силенна. Боюся, що до вечора вони відгризуть мені носа.
Мейєр навпомацки піднявся по східцях і несподівано спіткнувся.
— Що за чортовиння! Тут можна зламати собі ноги!..
— Обережніше!
— Стежте за моїм вікном, — сказав Мейєр, ставши на верхній сходинці, — ви скоро будете мені потрібні.
— Добре!.. — долинуло знизу. — Двері відчиняйте обережно. Подивіться, чи немає кого-небудь за порогом!..
У кромішній темряві блиснула вузенька смужка світла, що пробивалося крізь щілину. Стискуючи револьвер, Мейєр підкрався до дверей і прислухався. За ними було тихо.
Він відчинив двері. В присмерку темніли стіни і купи каміння. Мейєр напружено вдивлявся в них. Ні, не видно нікого. Він переступив поріг, все ще стискуючи револьвер. Порожньо!.. Стояв, глибоко вдихаючи свіже повітря і поступово заспокоюючись.
Сховавши револьвер в кобуру, втомленою ходою старої людини пішов до машини знайомою стежкою, відчинив дверцята кабіни і нагнувся, щоб сісти за кермо. Раптом обличчя його перекривилося від страху. Він скрикнув і відсахнувся.
В кабіні сидів Блінов і, примружившись, дивився на нього.
— Здрастуйте, пане Мейєр, — привітно сказав він. — Пробачте, що я без запрошення заліз у вашу машину. Прийшов сюди подивитися дещо і от — щаслива зустріч! Вирішив, що ви не відмовитесь мене підвезти.
— Звичайно, звичайно! — мовив Мейєр, насилу оволодівши собою. — Але у вас дивна манера лякати людей! Ви наче влаштували в машині засаду.
— Я хотів зробити вам сюрприз.
Чого це принесло сюди Блінова? Запитати Мейєр не наважився: тоді треба й самому пояснити, чому він тут. Мейєр удавав, що порається з важелем швидкостей. Коли він розвернув машину і вирулив на дорогу, Блінов сам порушив мовчання.
— Як, на вашу думку, можна тут дещо відбудувати? — запитав він. — Нам треба зберігати для армії триста тонн хліба, а він гниє в коморах, його крадуть. Варто було б хоч частину елеватора привести до порядку.
— Так, це було б непогано. — Мейєр скоса глянув на Блінова.
Той спокійно дивився вперед на дорогу, що швидко бігла під колеса машини. «Прикидається, — подумав Мейєр, — чи справді випадкова зустріч?»
— Між іншим, я теж приїхав сюди на пошуки, — нарешті вигадав він, — мені сказали, що колись тут була своя електростанція і, можливо, збереглися мотори. Я переправив би їх в укріпрайон. До речі, Ілле Іллічу, як із списками?
— Списки складено.
— Скільки чоловік?
— Близько семисот.
— Малувато. Тодт вимагає від нас тисячу. — Ні, ні, — уперто похитав головою Блінов. — Прийшла вимога на двісті чоловік. За тиждень вони повинні бути вже у Франкфурті-на-Майні…