Геннадій Андрійович, звичайно, знав усі підходи до села і до млина, йому добре відоме розташування складу, але у бойових справах він не мав достатнього досвіду. Колесник, розуміючи це, викликав до себе в бліндаж того партизана, якого найбільше лаяв і саме тому більше за всіх цінував, — Федора Куликова, і суворо наказав йому триматися ближче до командира групи й допомагати йому порадами.
Насамперед Куликов підібрав десяток надійних хлопців, з якими не раз бував у небезпечних операціях. Коли він вишикував їх на галявині перед бліндажем командира, Геннадій Андрійович з першого ж погляду зрозумів, що це люди перевірені і досвідчені.
На велике здивування, він помітив на лівому фланзі дві невисокі постаті. Озброєні автоматами, Миколка і Вітя стояли поряд, стараючись набрати того дещо байдужого вигляду, з яким, вважали вони, повинні йти на небезпечне завдання бувалі партизани.
— А ви, хлопчики, куди? — суворо запитав Стременний, підходячи до них. — Хто вас сюди поставив?
Хлоп'ята зніяковіли, трохи навіть знітилися; Миколка хотів щось сказати, але його випередив Куликов.
— Я поставив, товаришу командир, — доповів він. — Розпорядження Колесника — мати двох зв'язкових.
— Ну, гаразд. Нехай ідуть в другому ешелоні…
Куликов посміхнувся. Одразу видно, що людина вивчала тактику на ящику з піском. Ну нічого, скоро зрозуміє, скільки «ешелонів» у партизанській війні.
Він зиркнув на хлоп'ят і не міг стримати усмішку. Миколка і Вітя стояли зовсім як бувалі бійці, недбало збивши набакир шапки, і автомати в їхніх руках здавалися не дуже великими.
Після того, як хлопці підпалили ешелон з танками і були зараховані в загін, ставлення партизанів до них змінилося. Правду кажучи, спершу їхня поява багатьох здивувала. Навіщо брати сюди підлітків та ще й дівчинку з кісками? І без них стільки турбот і труднощів.
Тепер усім стало ясно, що до них прийшли сміливі хлоп'ята, які можуть стати в пригоді. Навіть до Майї, котра ще нічим себе не проявила і тільки старанно допомагала фельдшеру доглядати поранених, прала бинти і прибирала санітарний бліндаж, почали ставитися тепліше і уважніше. Дівчинку немовби осявали промені слави її приятелів.
Миколка постійно думав про свого батька. Він уявляв собі, як хитрощами проникне в концтабір, зустрінеться з батьком і врятує його. В голові хлопця виникали десятки різних планів, він ділився ними з Вітею, але той негайно їх бракував.
Вітя теж помітно змужнів за останні дні. Синець під лівим оком нагадував про недавню пригоду, і Вітя вважав його наочним і почесним свідченням своєї участі в серйозній справі, навіть шкодував, що синець поступово зникає.
Вони стільки разів і все з новими й новими подробицями розповідали Майї історію свого походу, що дівчинка зрештою звернулася до Михєєва з вимогою, щоб її взяли в розвідники. Фельдшер терпляче її вислухав, важко зітхнув, а потім несподівано тицьнув їй в руки великий жмуток бинтів і наказав негайно випрати. «І викинь з голови ці дурниці! — пробурчав він. — Тобі й тут діла вистачить».
Хлоп'ята любили Геннадія Андрійовича, але він залишався для них учителем, а молодий партизан Федір Куликов одразу став їхнім товаришем. Він поводився з ними як рівний. Це була людина смілива і винахідлива. Коли вони їхали до станції, кінь, на якому сидів Миколка, оступився, метнувся від стежки вбік і провалився по саме черево в трясовину. Миколка дуже перелякався, схопився обома руками за гриву, не знаючи, що йому робити. Федір швидко зіскочив із свого коня, гострою лопаткою, що висіла у нього на поясі, зрубав кілька тонких дерев і кинув їх під ноги коню, який бив копитами, марно намагаючись знайти опору. Ця своєчасна допомога врятувала і коня, і, можливо, самого Миколку. Підім'явши під себе деревця, кінь вибрався на стежку.
Відтоді Миколка міцно прив'язався до свого рятівника.
Хлопців приваблювали у Федорі Куликові сила, постійна готовність іти туди, куди йому накажуть. Подобалося їм і те, як він ходив — швидко і легко, попихкуючи самокруткою, як охоче брався він за найважчі справи і ніколи не втрачав бадьорості.
Федору Куликову недавно сповнилося двадцять років. У Білгороді в нього залишилося двоє молодших братиків, про долю яких він нічого не знав. Батько його пропав безвісти, а мати загинула від сліпої кулі, коли поліцаї на вулиці, побачивши якогось чоловіка, раптом відкрили по ньому стрілянину. Всю невитрачену ніжність, яку носив у своєму серці Федя, він віддавав Миколці і Віті. Вони теж втратили близьких і залишилися самі.