Після того, як стало відомо, що хлопчиків беруть у групу, яка вирушає в похід по хліб, Федір роздобув два трофейних автомати і навчав своїх юних друзів стріляти. Коли Миколка натиснув на спусковий гачок і автомат затремтів у його руках, немов у припадку страшенної люті, випускаючи одну кулю за одною в старий, почорнілий пень, він здригнувся від несподіванки. Миколка багато разів бачив, як стріляють інші, але зараз пережив нове, гостре відчуття. Важкий автомат, широкий ремінь якого муляв йому плече, слухняно виконував його волю. Вітя теж стріляв, але на нього це не справило такого сильного враження; можливо, тому, що стріляв він у далеч і не бачив, куди летять його кулі.
Загін виступав опівдні.
Чотирнадцять партизанів, озброєних автоматами і гвинтівками, двоє зв'язкових і командир групи. Всього сімнадцять чоловік. Позаду них стояла підвода, на якій сидів їздовий. Геннадій Андрійович, затягнутий у ремені, держав у руках автомат. Перед самим виходом, коли загін вишикувався біля штабного бліндажа, раптом прибігла Майя і сунула Миколці та Віті пакети з бинтами.
— Щасливого повернення!.. — шепнула вона.
Колесник виголосив невелику напутню промову і міцно потиснув руку Геннадію Андрійовичу. Хрипким від хвилювання голосом Геннадій Андрійович скомандував: «Направо!.. Кроком руш!» — і загін вирушив.
З табору вийшли строєм, а потім, коли ступили на лісову стежку, пішли один за одним. Невелика група, з трьох чоловік, рухалась попереду, старшим у ній Геннадій Андрійович призначив Федю. В разі несподіваного зіткнення з противником ця бойова охорона прийме на себе перший удар.
Хлопчики йшли разом з основною групою. Геннадій Андрійович в глибині душі був незадоволений тим, що їх взяли. Цілком можна було обійтися і без хлопчиків. Одне завдання виконали, й годі. Нема потреби вводити це в систему. Він вирішив після повернення поговорити про це з Колесником.
Загін мав перетнути шосе, яке посилено охоронялося. Вдень і вночі там курсували автомашини з солдатами, бронетранспортери і навіть броньовики. Часто фашисти відкривали вогонь в напрямку лісу, щоб налякати партизанів, якщо вони де-небудь поблизу.
Миколка і Вітя втомилися, але намагалися цього не показати. Вони навіть жодного разу не глянули вбік воза, на якому, звично затиснувши віжки між колінами, попахкував цигаркою їздовий.
Час від часу колеса підводи грузли в болоті, і тоді всі поспішали на допомогу коням.
Миколка трохи відстав і навмисне пропустив Вітю вперед, йому не хотілося, щоб хто-небудь помітив, як їм важко. Залиши Вітю без уваги, невідомо, що з цього вийде: ще почне хникати.
Але Вітя, наче відчуваючи недовір'я Миколки, прагнув крокувати бадьоро, міцно притискуючи до грудей свій автомат.
Сонце піднялося над лісом, його по-осінньому холодне проміння падало на оголені гілки дерев. На тополях і березах листя вже не було, і лише темна зелень ялин не змінилася від холоду. В такому лісі, що приготувався до зимового сну, була своя краса.
Скоро болото кінчилося, йти стало легше. Миколка, як і досі, йшов позаду Віті. Вітя ледве тяг ноги і часто спотикався. його кругле обличчя спітніло, він часто оглядався па Миколку, наче шукаючи в нього підтримки.
— Давай понесу твій автомат, — тихо запропонував Миколка.
Але Вітя вже знав суворий закон війни.
— Хіба зброю віддають! — сказав він сердито і уперто йшов уперед.
— Агей, хлопці! — крикнув їздовий Єгоров. — Сідайте, підвезу!
Партизани засміялися:
— Сідайте, хлопці! А то йому поговорити ні з ким.
Вітя нерішуче глянув на Миколку, схопився за воза і незграбно перевалився через край. За ним скочив на віз і Миколка. Він ще міг би йти, але не хотів, щоб Вітя почував себе слабкішим.
— Ну, орли, все про вас кажуть, що ви хоробрі хлопці, — сказав їздовий Єгоров, який славився тим, що в нього ні на хвилину не переставав працювати язик. — Як на мене, то я тільки хоробрих і поважаю. Боягузам у нас нічого робити. Боягуз, хлопці, — це перший негідник. Був у нас на заводі комірник Митряєв. Він разом зі мною працював… Такі промови любив видзвонювати! Перший оратор!… Його і в завком обирали, і яка тільки конференція — делегатом… А почалася війна, де зараз цей базіка? Де, ви гадаєте? В поліцаях служить! Шкуру свою рятує… Прийде час, я до нього доберуся… — Він хльоснув пристяжного коня, який раптом потягнув уліво. — Но… но… не пустуй!..
Поскрипували колеса. Віз повільно погойдувався на нерівностях дороги, і почувалося в цьому щось мирне. Якби не автомати, можна б уявити собі, що це селяни повертаються по домівках після трудового дня.