Раптом здалеку долинула команда Геннадія Андрійовича:
— Сті-ій!..
Партизани зупинилися.
— Тпр-р-ру!.. Приїхали! Чого там? — закричав Єгоров комусь попереду.
— Шосе! — відповів чийсь приглушений голос.
— Ну от, уперлися! — пробурчав незадоволеним голосом Єгоров. — Тепер півдня будуть вирішувати, як півтора кроки пройти. З ходу треба! З ходу! Рвонути, і все.
Він зліз і з сердитим виглядом ходив навколо воза. Хлопці мимоволі погодилися з ним.
— Дочекаємося, поки сюди поліцаї прийдуть, — підтакнув Миколка.
— І дочекаємося! — Єгоров сплюнув з досади. — При такому командирі!..
— Ну, Геннадія Андрійовича ти не чіпай, — раптом серйозно, по-дорослому сказав Миколка.
— А який він такий особливий, що його чіпати не можна? — Єгоров підійшов до воза. — Нічого мені затикати рота! Ти ще проти мене щеня!..
Миколка образився:
— А я з тобою, дурнем, і говорити не хочу! — мовив він і зіскочив з воза. — Ходімо, Вітю!..
— Ей, ви! — крикнув Єгоров їм навздогін. — До воза тепер не підходьте, не повезу!..
— Ну й не вези! — оглянувся Вітя і показав йому язика.
Геннадій Андрійович і Федя притаїлися в кущах неподалік від шосе. По шосе раз у раз проїжджали машини, одні з них були з вантажем, інші везли солдатів, кожних п'ять-десять хвилин на мотоциклах проскакували озброєні кулеметами есесівці.
— Так, справа не легка! — мовив Геннадій Андрійович, провівши настороженим поглядом двох мотоциклістів у стальних касках.
Тільки-но вони зникли за поворотом дороги, звідти вискочила машина з солдатами.
— Доведеться, Федю, почекати ночі.
За ці кілька годин Геннадій Андрійович переконався в тому, що молодий партизан досвідчений і обережний; він звик до партизанського життя, і ліс для нього був рідною стихією. Якби Федя зараз відповідав лише сам за себе, то гітлерівці напевне недолічилися б кількох мотоциклістів, але він розумів, що головне — це виконати завдання: будь-що роздобути хліба. Він не може і не повинен ризикувати.
— Сидіти, звичайно, тут можна і до ночі, — сказав Федя, уважним поглядом розвідника озираючи дорогу, — тільки коли ж ми дістанемося до хліба? На світанку, не раніше. А там знову доведеться відсиджуватися, поки не стемніє. В село ж не зайдеш завидна. Загубимо цілу добу!..
— Що ж ти пропонуєш?
— Давайте розділимося на дві групи і перескочимо дорогу в двох місцях. Якщо одну групу помітять, вона прийме бій, а друга піде далі.
— Кинути товаришів? — нахмурився Геннадій Андрійович.
— Навіщо ж кидати? Група відійде в ліс — гітлерівці туди бояться і поткнутися — й окружним шляхом піде на з'єднання…
— Це нас не затримає?
— Можливо, затримає, а можливо, й ні, — ухильно відповів Федя.
— А як же з підводою? Її у кишеню не заховаєш. Здалека побачать!..
Федя придивився до лісу, який щільно стояв по той бік дороги. Так, підводі тут, мабуть, не пройти — вона одразу застрягне в придорожніх кущах. Треба знайти хоча б вузьку стежку. Він пригадав: метрів на двісті лівіше повинна бути просіка. Вона, правда, заросла молодими ялинками, важко буде по ній пробиратися, та все ж менше риску, ніж шукати шлях уночі. Геннадій Андрійович погодився. Вони заглибилися в ліс і незабаром знову підійшли до шосе в тому місці, де, на думку Куликова, зручно було його перейти. На протилежному боці шосе відкривалася вузька просіка.
— Дозвольте мені перескочити з однією групою тут, — сказав Федя, — а ви з другою групою переходьте біля повороту дороги. Вас буде видно тільки з одного боку. Рушимо одночасно, як закує зозуля. Ось так: — Ку-ку!.. Ку-ку!.. Ку-ку!..
— Художньо в тебе виходить, — посміхнувся Геннадій Андрійович. — Тільки ж восени зозулі мовчать… Ну, добре, домовилися. Забирай підводу і ще п'ять чоловік, решта піде зі мною. Зустрічаємося он там, в глибині просіки.
— Я й хлоп'ят візьму з собою.
— Бери, тільки дивися за ними, бережи їх, — сказав Геннадій Андрійович.
Групи розійшлися. Федя зупинив своїх людей в кущах і наказав замаскуватися, особливо старанно прикривши гіллям підводу.
Як навмисне, по шосе рушила безкінечна колона автомашин з ящиками мін і снарядів. Федя нарахував сорок сім машин і збився з ліку. Немає сумніву, десь готувалася операція. За машинами пройшли танки…
Федя до болю в очах вдивлявся у кожну цятку на чорному шосе, що, мов змія, звивалося по горбах. На кілька хвилин воно звільнилося. Здавалося, саме час діяти. Але Федя ще трохи почекав, і ця обережність врятувала загін від серйозної небезпеки.