— Виходить, ми не помилилися, це справді полонені… Тоді тим більше поспішайте! Дорогу пам'ятаєте?..
— Пам'ятаємо, — відповів Миколка, беручи з рук Геннадія Андрійовича пакет.
— Заховай глибше, — наказав Геннадій Андрійович. — Найкраще за пазуху… В разі небезпеки порви… Ну, йдіть, хлопці. Передайте: за добу-дві повернемося. Як дозволить обстановка…
Миколка і Вітя підбігли до Феді, сказали йому, що одержали наказ. Федя засмутився, але не виказав цього, хоч йому не хотілося розлучатися з хлопцями.
— Ну, давайте швидше, — сказав він грубувато. — Та дивіться не заблудіть.
— Не заблудимо, — відповів Миколка і пішов стежкою назад у табір.
За ним перевальцем рушив Вітя. Увечері хлопці вже були в загоні.
Розділ вісімнадцятий
НЕБЕЗПЕЧНА ГРА
Увечері Блінов приїхав до Курта Мейєра. З цієї нагоди господар відкоркував найкращу пляшку старого французького коньяку. Нарешті було досягнуто угоди — вони об'єдналися. Блінов обіцяв припинити свою гру в демократію і більше з населенням не загравати. Мейєр тут же розірвав і спалив у великій срібній попільниці акт з описом картин. Відтепер ніхто не зможе встановити, які цінності зберігалися в музеї.
Блінов, примружившись, дивився, як яскраве полум'я пожирає документ, що так загострив їхні взаємини. Мейєр кінчиком сигари ворушив попіл, щоб дати вогню знищити все дотла. Як досвідчений гравець, він знав: насамперед треба переконати противника в чесності і щирості своїх помислів.
— Дуже радий, Ілля Ілліч, — сказав він, розливаючи коньяк у чарки, — що знайшов у вашій особі розумну людину. Навіщо нам сваритися? — Він усміхнувся і похитав головою. — У нас страшні характери, чи не правда?..
— Так, — посміхнувся Блінов, — треба віддати належне нашим батькам…
— Добре сказано! — підхопив Мейєр. — Вип'ємо в їхню пам'ять! Хоч ви і росіянин, Ілля Ілліч, але у вас є щось істинно німецьке. Я сказав би — твердість і велич духу!.. — Він нахилився до Блінова: — Признайтеся, адже ви німець!..
Блінов жартівливо підвів руки:
— Хотів би, але не можу!.. Я справжній росіянин, пане Мейєр.
Мейєр знизав плечима, відставив чарку і звівся:
— Ви такі ж таємничі, хай йому біс, як ваша кована скриня. І де ви її дістали?
— О, це давня історія, — відповів Блінов, — коли-небудь я вам розкажу.
Мейєр знову сів у крісло і довго розкурював погаслу сигару, не спускаючи з Блінова допитливого погляду.
— От бачите, — сказав Мейєр, — ви самі збуджуєте в мені інтерес. А вже коли я чим-небудь заінтригований, то йду по сліду, як хорт… Часом я думаю: на якого дідька витрачати стільки сил? Яка від цього користь?.. Але не можу стриматися. Натура!.. — І він весело засміявся.
Блінов поклав руку йому на коліно.
— Дорогий друже, — сказав він з тією щирою простотою, яка завжди насторожувала Мейєра, — ми ж зібралися сьогодні, щоб відсвяткувати наш союз… Визнаю, я завдав вам деяких неприємностей. Мені здавалося, що ви більше, ніж слід, цікавитеся моїми справами. А проте мої повноваження дещо інші, ніж у звичайного бургомістра. Ви це, мабуть, зрозуміли?..
— Я переконався в цьому, — серйозно сказав Мейєр.
— Чому я приїхав сюди, в це місто? Щоб цупити з музею картини? Чи, може, з метою інтригувати проти вас?
По тіні, яка майнула по обличчю Мейєра, Блінов зрозумів, що влучив у ціль. Мейєр відкинувся на спинку крісла і, не кліпаючи, пильно дивився у вічі своєму співбесідникові.
Блінов відпив з чарки.
— Так, — мовив він тихо, і голос його щиро прозвучав у цій невеликій кімнаті, слабо освітленій лампою під синім абажуром, — ви думали про мене дуже погано, Мейєр. Але, на жаль, я не можу вам поки що все розкрити… Не знаю, що буде зі мною потім, адже доля моя вирішується не тут.
— Де ж саме? — подався вперед полковник Мейєр.
— У Берліні, — сказав Блінов. — Ні про що більше мене не питайте. Повірте, інтереси справи вимагають, щоб ми йшли в одному напрямку, але кожен своїм шляхом. Необхідно, щоб жителі міста мені довіряли. — Він нахилився до Мейєра і знизив голос до шепоту: — Була ідея створити партизанський загін. Я мав разом з ним піти в ліс…
Мейєр розуміюче кивнув.
— Ну, і що ж? — швидко запитав він.
— Зараз вже ніколи: назрівають події на Дону.
Мейєр глибоко затягнувся димом сигари. Він був розчарований — бургомістр не сказав нічого зайвого.
Розділ дев’ятнадцятий
ЗАВДАННЯ
Вночі Колеснику не спалося: болів поперек, голову обсіли нелегкі думи. Що буде з загоном, якщо Геннадій Андрійович не дістане продовольства?