Хлопці вертіли в руках «чорнильниці», їм кортіло спробувати, чи вони відкриваються, та було якось боязко. Миколка чув, що гітлерівці нерідко залишають «сюрпризи». Покладуть ручний годинник чи авторучку, і, тільки-но доторкнешся до них, вони вибухають.
— Відкриємо? — запропонував Вітя. Миколка махнув рукою:
— Ну, давай!
— А як відкривати? — запитав Вітя тремтячим голосом.
Я й сам не знаю… Мабуть, треба відігнути дужку.
Куди?
— Куди буде гнутися…
Вітя переклав «чорнильницю» в ліву долоню, міцно її стиснув, а вказівним і великим пальцями правої руки взявся за дужку.
Одразу ж всередині «чорнильниці» почулося шипіння.
— Кидай!.. Кидай!.. — закричав Миколка.
Не тямлячи себе, Вітя розмахнувся і щосили швиргонув «чорнильницю». Хлопці присіли за кузов перекинутої машини.
«Чорнильниця» вибухнула так оглушливо, наче це була стокілограмова бомба. Кілька осколків просвистіли над головами хлопців, а один з них уп'явся в шину автомобільного колеса.
— Оце то чорнильниці! — похитав головою Миколка. — Це ж ручні гранати!.. Він вийшов з-за свого укриття.
— Дивись, від села йде машина, — швидко сказав він. — Давай тікати!..
— Не встигнемо… — розгублено відповів Вітя.
— І треба ж було нам зв'язатися з цією гранатою! Вони напевно бачили вибух…
Тікаємо!
Куди ж?
У поле… Візьмемо гранати. Будемо відбиватися…
Миколка подумав: «Не можна порушувати наказ Колесника. Якщо тікає — значить, у чомусь винний».
— Вітю, я залишуся на дорозі один, — сказав він, — а ти йди заховайся он у тих кущах… Якщо вони нічого мені не зроблять, ти виходь…
— А якщо зроблять? — з тривогою запитав Вітя.
— Тоді не знаю, — непевно сказав Миколка. — Повертайся назад.
— Я не ховатимусь, — рішуче заперечив Вітя. — Я буду в засідці. В разі чого, прийду на виручку. Стану кидати в них гранати.
Вітя розкрив торбу, опустив у неї десятка півтора «чорнильниць» і, пригнувшись, побіг у кущі, що росли недалеко від дороги. Кущі ці були невеликим острівцем серед рівного поля. Відступати нікуди, але й підійти до кущів не так-то просто, якщо звідти полетять гранати…
Миколка поправив на плечі торбу, хотів нахилитися і взяти гранати… А що, коли обшукають? Запитають, для чого брав гранати… Не виправдаєшся.
Поборовши спокусу, він повернувся і пішов назустріч машині, яка швидко наближалася. Це була відкрита легкова машина, у ній сиділо повно людей. Один навіть примостився ззаду на запасному колесі, і голова його височіла над іншими.
Миколка швидко йшов по обочині, він устиг віддалитися од місця події метрів на триста, коли машина порівнялася з ним, і шофер різко загальмував.
Поруч із шофером їхав уцілілий автоматник; у нього була забинтована голова. Ззаду, подавшись уперед, сидів чоловік з великою головою, рідким розпатланим волоссям, що не могло покрити лисину, у старому чорному піджаці і при галстуці, невміло пов'язаному на зім'ятій сорочці, — як пізніше дізнався Миколка, це був староста села Стрижевці. Обіч нього, держачи в руках автомати, лякливо позирали два поліцаї, а третій, що примостився на запасному колесі, думав тільки про те, щоб не зірватися.
— Ей, хлопче! Що там вибухнуло? — крикнув староста.
Хоч Миколка й приготувався до цієї зустрічі, але, побачивши стількох озброєних людей, відчув, що у нього пересохло в роті.
— Я тебе питаю, чортів сину! — вилаявся староста. — Під'їхати можна? Нічого не горить?..
— Ні, — тихо відповів Миколка.
— А що це за вибух?
— Не знаю, дядечку…
Староста перезирнувся з поліцаями і знову роздратовано звернувся до Миколки:
— Я тебе, дурня, питаю: там, значить, нічого більше не вибухає?..
— Н-ні, — сказав Миколка; він відчув на собі погляд автоматника, який сидів поруч із шофером.
— Ну, поїхали! — сказав староста, вдоволений допитом, і торкнув шофера за плече.
Але в цей момент автоматник відчинив дверцята машини і вискочив на дорогу. Він повільно підійшов до Миколки і зупинився перед ним, широко розставивши ноги. Миколка глянув йому в обличчя і раптом зрозумів, що все пропало, тепер уже не викрутишся. Він добре пам'ятав цього солдата, який стояв вартовим на переїзді біля станції. Треба тікати! Але куди? Солдат одразу ж скосить його автоматною черою… Залишалося одне: стояти і чекати, що буде. Шкода, що він не взяв гранати! Кинув би зараз одну в машину, другу собі під ноги… Сам би загинув, але й ворога б знищив.
Гітлерівець постояв трохи із зловтішною посмішкою на худорлявому, з запалими щоками обличчі, затим повільно підійшов і з усього розмаху вдарив хлопця по обличчю.