Миколка упав і, затуливши обличчя долонями, дико закричав:
— Дядечку! Не треба!
Ще не розуміючи, в чім справа, староста здивовано спостерігав цю сцену. Хлопчисько як хлопчисько. Хіба мало їх блукає зараз по дорогах.
— Герр зольдат, — сказав він, перемішуючи російські слова з німецькими, — дідько з ним, з кнабе!.. Бітте!.. Нам ніколи!..
Гітлерівець ступив до машини і заходився люто кричати на старосту, тицяючи пальцем вбік Миколки:
— Партизан!.. Коров!.. — Він швидко підвів руки вгору. — Бандит!.. Цвай юнген! Дохлий коров!..
Староста нарешті збагнув, про що йдеться. Солдат, видно, впізнав одного з тих, що привели корову на станцію. То он який птах несподівано потрапив їм до рук! Він виб'є з цього хлопчиська всі потрібні відомості і сам доставить його до міста, в гестапо.
Староста виплигнув з машини, припадаючи на ліву ногу, підбіг до Миколки і схопив його.
Миколка рвонувся і вкусив старосту за руку, той охнув, але хлопця не випустив. За хвилину, із зв'язаними руками і ногами, Миколка, зігнутий в три погибелі, лежав у машині біля ніг поліцаїв, які глузливо поглядали на нього.
— От щеня! — лаявся староста, потираючи укушену руку. — Зажди! Знатимеш у мене, з чим редьку їдять…
Миколка мовчав. Тонкі ремені, якими він був зв'язаний, вп'ялися в тіло. Хлопець не уявляв собі, що зможе витерпіти такий біль. Бувало, подряпає коліно і біжить додому, щоб залити йодом. А коли йод починав щипати, він ойкав, це здавалося йому нестерпним. А зараз терпів. Терпів і мовчав…
Машина трохи проїхала і зупинилася. Староста, автоматник і поліцаї вийшли з неї й стали оглядати те, що залишилося від «круппа», вантажу та солдатів, а шофер запалив цигарку і привалився до спинки сидіння. Він палив, одним оком зиркаючи на хлопця.
Можливо, десь у Німеччині і в нього лишився такий самий синок. Шофер хмурився, жував сигарету і зітхав.
Автоматник і поліцаї перетягли трупи вбитих на узбіччя дороги і поклали їх рядом. Староста шкандибав від одного ящика до другого, його брала досада. Нічого цікавого! Якби консерви, а то гранати. На біса вони! З них юшки не звариш…
Незважаючи на гострий біль, Миколка трохи підвівся і сперся на сидіння. Звідси йому було добре видно і розбиту машину, і кущі, в яких притаївся Вітя. «Чого ж він чекає? — тужливо думав Миколка. — Закидав би їх гранатами!.. Жоден не уцілів би!.. Мабуть, боїться влучити в мене!..»
Миколці хотілося крикнути: «Вітю, кидай!» — але він побоявся: Вітя може загаятись, і тоді вони загинуть обоє.
Можливо, так краще. Коли вони загинуть, хто ж тоді повернеться до партизанів і доповість Колеснику про все, що з ними сталося? Якщо Колесник знатиме, що їх спіткала невдача, він пошле когось іншого. Тепер батько вже ніколи більше не побачить свого Миколку!..
Важкий вибух пролунав зовсім поряд. Скрикнувши, попадали поліцаї. Автоматник і староста кинулися в різні боки. Шофер очманіло схопився за кермо і, не тямлячи, що він робить, дав задній хід. Це врятувало його від другого вибуху, що звалив автоматника, який метнувся було до кущів.
Миколка відчайдушно рвонувся, перевалився через борт і впав на землю. Він безпомічно борсався, стараючись звільнитися від ременів…
Шофер щось розгублено бурмотів. Зненацька до машини підбіг староста. Одним махом він кинув Миколку на заднє сидіння, скочив у кабіну, грюкнув дверцятами, і машина, круто розвернувшись, помчала до села.
Староста лаявся цілу дорогу. Він не міг збагнути, що сталося. Звідки летіли гранати? Шофер, який не знав майже жодного російського слова, намагався йому щось пояснити. Він, мабуть, бачив…
«Ось вам, ось вам!» — зловтішно думав Миколка. Він був радий, що не помилився у Віті. Недарма кажуть, що тільки у випробуваннях перевіряється справжня дружба!
Розділ двадцять другий
ВІТЯ ДІЄ
Вітя забрався в саму гущавину і примостився в неглибокій ямці. Над ним тихо шелестіли гілки; кожен порив вітру зривав з них листя, і воно падало на шию і руки хлопця, наче бажаючи прикрити його, уберегти від небезпеки.
Спершись на лікті, Вітя з хвилюванням спостерігав, як скорочується відстань між Миколкою і автомобілем, що швидко мчав йому назустріч. «Навіщо він пішов? — розпачливо подумав Вітя. — Якось би пересиділи разом!..» Йому захотілося вискочити і покликати товариша, але було вже пізно: машина загальмувала поруч з Миколкою.
Все, що він згодом побачив — сильний удар солдата, який збив Миколку з ніг, коротка і нерівна боротьба Миколки з товстим кульгавим чоловіком — приголомшило Вітю. Не знаючи, що діяти, він заметався на місці. Завжди нерішучий, він ладен був зараз, не роздумуючи, кинутися туди, до Миколки.