В той же час Вітя розумів: один необачний крок — і вони обоє загинуть. Треба щось придумати! Навіть дорослому, досвідченому бійцеві не легко було б знайти вихід із такого становища, а Віті доводилося приймати своє перше, таке відповідальне рішення без сторонньої допомоги.
Він завжди охоче підкорявся тому, хто його вів за собою. Це звільняло його від необхідності відповідати за свої вчинки. Так з самого дитинства виховували його в сім'ї. Вітин батько помер, коли хлопчикові не сповнилося і трьох років, а мати оберігала сина від будь-який турбот, не дозволяла навіть цвяха в стіну забити, — сама працювала, вела господарство і доглядала Вітю. «Вчися, синку, — казала вона, — це твоя головна робота»…
Вітя напружено стежив за високим німецьким солдатом з автоматом на ремені, який ступав попереду, на щось сердито вказуючи кульгавому товстуну у піджаці. Коли вони підійшли ближче, товстун махнув рукою поліцаям, і вони оглянули грузовик з усіх боків.
Тепер Вітя порахував ворогів: троє поліцаїв, солдат і дядько в піджаці — це п’ять; шофер, який залишився в машині, — шість… Немало! І всі озброєні!..
Вітя повзав між кущами туди й сюди. Він бачив, як поліцаї перетягують ящики, складають в ряд біля узбіччя вбитих… Раптом його рука зачепила за торбу, про яку він у цій метушні зовсім забув. Під тонким брезентом випиналися «чорнильниці». У Віті округлилися очі. Взяти гранату і кинути її в живих людей!.. Страшно!.. Він глянув ліворуч і побачив, як над краєм кузова з'явилось блідою плямою обличчя Миколки. І раптом Вітю немовби щось кольнуло в груди. «Вони ж його вб'ють!..»
Він вийняв з торби гранату, нерішуче потримав її в руці, а потім відчайдушно повернув дужку. Граната зашипіла, і Вітя, не тямлячи себе, щоб тільки позбутися гранати, швиргонув її на дорогу. А сам упав долілиць у траву і заплющив очі.
Вибух струснув землю. На дорозі закричали. Вітя чув крики, але йому було так страшно, що він не наважувався підвести голову і подивитися. Він лежав хвилину, а може й більше. Нарешті розплющив очі. Над ним, майже торкаючись щоки, висів великий жовтий листок з дрібними прожилками, по ньому повільно повзла чорна комашка…
Вітя глянув на дорогу. Поліцаї лежали нерухомо там, де їх спостиг вибух, а гітлерівець і кульгавий товстун метушилися, не знаючи, де їм сховатися. Раптом автоматник кинувся до кущів.
Другу гранату руки схопили самі, і вона зразу ж полетіла під ноги гітлерівцю. Вибух оглушив Вітю. Над його головою, стинаючи гілки, просвистіли осколки. Виглянувши знов із свого укриття, Вітя побачив, що на дорозі лишився тільки товстун. Він біг до машини.
Що він робить?!. Нагнувся і схопив Миколку! Кинув його в кузов!.. Машина розвертається… Вітя ладен був швиргонути і третю гранату, але утримався і прожогом метнувся до розпростертого поблизу гітлерівця, щоб взяти його автомат. Але було вже пізно. На великій швидкості машина повезла Миколку в село…
Тоді Вітя повернувся і кинувся бігти до лісу… Швидше дістатися до Колесника і все йому розказати! Ноги прудко несли Вітю все далі й далі від страшного місця.
Коли вдалині замаячіла жовта смужка осіннього лісу, він знеможено зупинився і присів на узбіччі. Торба з хлібом і гранатами залишилася там, у кущах. Тільки зараз, відчувши голод, Вітя згадав про це…
Його мучили сумніви… Ну, добре, прибіжить він до Колесника. А далі що? Якщо навіть Колесник і пошле групу партизанів на виручку Миколці, то, поки вони прийдуть, Миколку напевно вб'ють. Видно, він дуже потрібен фашистам, коли навіть у паніці цей дядько про нього не забув.
Чим більше міркував Вітя, дивлячись на широкі, побляклі поля, тим ясніше розумів, що повертатися йому зараз не слід. Треба спробувати допомогти Миколці.
Вітя нагнувся, підняв з землі автомат, скинув, його на плече і пішов по дорозі, ще не вирішивши остаточно, що робити. Проникнути в село і вивідати, де зараз Миколка? Притаївшись, чекати, поки його поведуть, і обстріляти охорону?.. Звичайно, всі Вітині плани були наївні. В глибині душі він і сам це розумів.
Біля повороту дороги, коли до розбитого грузовика лишалося метрів двісті, Вітя впав у придорожній кювет. Від села знову мчала знайома машина. Цього разу вона була не сама. За нею рухалася друга, в якій було повно поліцаїв.
Машини зупинилися на значній відстані від кущів; поліцаї розсипалися цепом і, стріляючи з автоматів, стали їх оточувати… Кульгавий староста, вийшовши з легкової машини, командував, але сам цього разу тримався далі.