На околиці села машина різко зупинилася. Староста вискочив з неї і зник у цегляному одноповерховому будинку. Одразу ж звідти вийшло двоє дебелих поліцаїв. Вони схопили Миколку за руки й за ноги і потягли у двір. Там його кинули на землю, розв'язали ремені.
— Ну, вставай! — сказав високий поліцай з давно не голеними, оброслими щоками.
Другий довго вовтузився з іржавим замком біля невисоких масивних дверей, що вели у підвал. Нарешті замок клацнув, і поліцай розчинив двері навстіж:
— Ходи!..
Миколка ступив і мимоволі зупинився на порозі. З підвалу війнуло холодом і вогкістю.
— Ходи, тобі кажуть!..
Поліцай грубо штовхнув хлопця в спину, і Миколка, спіткнувшись, покотився вниз по кам'яних сходах. Над головою гучно грюкнули двері, і він опинився в кромішній пітьмі.
Держачись рукою за стіну, Миколка навпомацки рушив уздовж неї, і нарешті в дальньому кутку його коліна наштовхнулися на дерев'яні нари.
Миколка помацав їх і обережно присів, уважно прислухаючись, йому здалося, що поблизу хтось уривчасто дихає.
— Тут є хто-небудь? — запитав він.
Ніхто не озвався. Миколка довго сидів і слухав, затаївши подих. Ні, це тільки причулося. Поруч нікого немає. Лише над головою глухо гупають кроки поліцаїв.
Поступово Миколка заспокоївся. Він приліг на тверді нари, і це видалося йому за велике щастя. Нехай темно, нехай під замком — тільки б ніхто не чіпав: так він знесилів.
Миколка заснув одразу. Йому приснилося: він ганяє голубів у дворі, і вони кружляють в синьому-синьому, сповненому сонця небі. Раптом з даху на стежку плигає батько. Миколка біжить до нього: «Тату!.. Тату!..» Батько стискує його в обіймах…
Хтось безжалісно торсав Миколку:
— Вставай!.. Вставай!..
Миколка розплющив очі і повернувся до гіркої дійсності. Тримаючи в лівій руці гасовий ліхтар, високий поліцай правою цупив його за ноги.
— На допит!..
Надворі вже була глибока ніч, дув холодний вітер, йшов дощ. Вивівши хлопця з підвалу, поліцай наказав йому зупинитися, а сам знову довго вовтузився з замком. Навіщо було зачиняти порожній підвал, він і сам до пуття не знав: таке правило.
Миколка швидко оглянувся: може, рвонути до воріт? Але там манячила постать вартового.
Вікна в будинку завішені, але у вузькі щілини де-не-де пробивається світло. Чути приглушені голоси. «Що вони зі мною робитимуть?» — думає Миколка і, згадавши розлючене обличчя старости, готується до найгіршого.
— Дядечку, куди ви мене ведете? — запитав він поліцая.
— Сам побачиш, — пробурчав поліцай.
Вони піднялися на ґанок і опинилися в темних сінях.
Поліцай штовхнув двері, і яскраве світло засліпило Миколку. Кілька ламп освітлювали невелику кімнату. В кутку за столом сидів той самий чоловік, який схопив Миколку, — кульгавий староста.
Примруживши ліве око, він глумливо дивився на Миколку:
— Іди сюди, щеня! Дай-но я на тебе подивлюся.
Миколка ступив на середину кімнати. Поліцай зупинився в дверях.
— Пане старосто, а мені що накажете робити? — запитав він.
— Іди і пришли чергового. Нехай візьме нагайку і чекає за дверима. Коли треба буде, покличу, — сказав Гордєєв і кивнув Миколці: — Хочеш, щоб я його покликав? Ну? Кажи…
— Н-ні, — пробурмотів Миколка.
— Тоді розказуй, хто тебе на станцію посилав.
— На яку станцію?
Гордєєв схопився:
— Як — на яку станцію! Ти що, прикидатися? Та я тебе зараз!.. Кажи! Ну!..
Миколка заплакав:
— Не ходив я на станцію, дядечку!..
Гордєєв підійшов до нього і схопив за комір:
— Брешеш! Ходив! Тебе солдат пізнав! А хто з кущів гранати кидав? Хто?!
— Не знаю!
— Не знаєш?.. — Староста розмахнувся і вдарив його по потилиці. Миколка відлетів у куток кімнати. — Ось тобі для початку!
Староста обернувся, прочинив двері в сусідню кімнату і крикнув:
— Харитонов!..
— Я тут, пане старосто! — Хрипкуватий старечий голос, що відгукнувся з-за дверей, видався Миколці знайомим.
— Нагайка з тобою?
— Тут.
— Намочи її в скипидарі. Зараз буде робота!..
— Слухаюсь!..
Гордєєв обернувся до Миколки:
— Чув, гадюченя? Зараз ти у мене заговориш… Все скажеш, голубчику!.. — Він присів біля Миколки навпочіпки і несподівано лагідно усміхнувся: — Ну, ну, добре!.. Вставай, вставай. Налякав я тебе! Це так, навмисне! Всякий тут народ ходить. Вставай, не бійся мене. Нічого я тобі не зроблю. — Він знову прочинив двері: — Харитонов!..