— Я тут, пане старосто!..
— Збігай до моєї хазяйки, скажи — курку велів прислати і огірочків… Хліба не забудь!
— Слухаюсь! — покірно мовив знайомий Миколці голос, і в глибині коридору грюкнули вихідні двері.
— Ну от, — сказав староста, і його широке червоне обличчя розпливлося в посмішці, — тепер нас ніхто не буде підслухувати. Сідай-но сюди, поговоримо!..
Миколка встав і насторожено присів на стілець.
Староста дивився з-під волохатих брів, намагаючись зобразити на обличчі м'якість і співчуття.
— Та-ак, — обізвався він після тривалого мовчання, — багато вас, знедолених, зараз по дорогах ходить… Війна!.. Дорослі б'ються, а дітям погибель… І в мене такий, як ти, синок. Володькою звуть… То куди ти йдеш?..
— У Білгород, — промовив Миколка, схлипнувши.
Удар Гордєєва був сильний, і він боляче вдарився плечем об стіну.
— Ага-а, — протягнув Гордєєв. — А хто там у тебе?
— Тітка…
— А батьки де?
— Батька вбили, матір у Німеччину погнали…
— Не погнали, — поправив його Гордєєв, — а послали на роботу… Тобі це зрозуміло?..
Миколка схлипнув і мотнув головою.
— Тобі скільки років? — запитав Гордєєв.
— Тринадцять.
— Прізвище?
— Степанов Костя…
Гордєєв глянув на довідку, відібрану у Миколки, звіряючись по ній з його відповідями.
— Грати б тобі зараз у козаків-розбійників, Костю, а бачиш, в яку ти історію потрапив! У погану історію. І що з тобою робити, просто не знаю… — Він постукав своїми короткими пальцями по краю стола, помугикав і раптом зло примружився: — А твого товариша ми теж піймали!..
— Якого? — Миколка підвів голову, і йому захололо в грудях.
— Того, котрий з кущів гранати кидав… Того й піймали!
— Не знаю я його, — сказав Миколка.
Гордєєв посміхнувся:
— Не знаєш, то знатимеш! Хочеш, я його сюди покличу? Він уже нам в усьому признався… І все про тебе розповів… Ех ти, конспіратор!.. — Він узяв цигарку, запалив. — Розказуй!.. Нічого тобі не буде… Вранці відпущу. Ну, не крийся…
— Нічого я не знаю, дядечку, — тихо сказав Миколка, уперто дивлячись кудись під стіл.
— Не знаєш! — В голосі Гордєєва знову зазвучала погроза. — Подумай, Костю, подумай…
Миколка здригнувся. Староста назвав його Костею. Значить, він бреше, що Вітю піймали і що той в усьому признався. Нічого староста не знає, хитрує, хоче заманити його в пастку.
Він підвів голову і, дивлячись в напружене обличчя Гордєєва, сказав якомога правдивіше:
— От убий мене грім, якщо збрешу! Я йшов один!..
Гордєєв аж підскочив і загорлав:
— Харитонов!..
Зразу ж поріг переступив старий дід з рудими вусами. Миколка впізнав його: це був той самий, до якого він приходив у ліс, щоб зв'язатися з Геннадієм Андрійовичем. Дід похмуро дивився на Миколку, наче бачив його вперше. В руці він міцно стискав нагайку. — Всип йому гарячих! Лупи його, чортового сина, як Сидорову козу!.. Тягни в процедурну!..
Харитонов узяв Миколку за плече.
— Ходімо, ходімо! — сказав він; на порозі обернувся: — Скільки йому?
— П'ятнадцять!..
Харитонов критичним поглядом окинув Миколку і похитав головою:
— Не витримає, Серафиме Тимофійовичу. Помре. Більше восьми ніяк не можна… Так по шкалі належить!..
— Нічого! Ти мені свої інструкції не тикай! Помре — туди йому й дорога…
Харитонов вивів Миколку у двір і повернув до невеличкої лазні, що темніла в кутку біля паркана. Очевидно, в цій лазні поліцаї влаштували катівню.
Коло дверей Харитонов озирнувся і тихо сказав:
— Ось що, синку! Бити я тебе не буду, але ти кричи щосили. Кричи!.. Нехай староста чує…
Раптом поблизу, за парканом, пролунали постріли. Один, другий!.. Зовсім близько — третій…
— Що це? — Харитонов зупинився. — Мабуть, хтось напав!.. Лягай, лягай, хлопче! А то кулею зачепить! — і кинувся до стіни лазні, тягнучи за собою Миколку.
У ворота вбіг якийсь чоловік і метнувся до будинку.
— Тривога! — закричав він зривистим голосом. — Тривога! Партизани!.. Швидше сюди! Вони тут!..
Поліцай, вже вискочивши на ґанок, обернувся і вистрілив.
Миколка смикнувся, намагаючись вирватися з рук Харитонова, але той ще міцніше притиснув його до дерев'яної стіни.
— Та лежи ти, дурню! — сказав він. — Уб'ють ні за що!.. Зараз я піду, а то свої ж і уколошкають!..
Але Миколка вирвався з міцних дідових рук і кинувся до воріт. Біля голови свиснула куля.
— Миколко! — окликнули його з-за дерева.
Цей голос Миколка впізнав би з тисячі:
— Федю! Федечко!..