Миколка стрибнув із сарая, і його ноги раптом наштовхнулися на щось м'яке. У кропиві хтось скрикнув від болю. На землі лежав той самий арештований, який тікав від конвою; обличчя його було вимазане кров'ю і брудом, волосся сплуталось. Потираючи забиту ногу, він злякано дивився на Миколку.
— Не бійтеся, — сказав хлопчик, — я вас не видам.
— А ти хто такий?
— Миколка!..
— Вони вже пішли? — запитав утікач, все ще потираючи ногу.
— Пішли.
— Але вони неодмінно повернуться. І з собакою… А чий це будинок за парканом?
— Банщика, — відповів Миколка.
Утікач посміхнувся:
— Он як!.. Заховатися б у нього в дворі. Там напевне вже не шукатимуть.
— Повзіть за мною, — тихо сказав Миколка, — я бачив тут поблизу щілину…
— Легко тобі сказати — повзи! — зітхнув той. — І понесло ж тебе скочити на мою ногу! Мабуть, зв'язки мені порвав… Ну, де тут щілина?.. Показуй.
Забувши про те, що його руки густо обсипало червоними пухирцями від кропиви, Миколка почав пробиратися до щілини. За ним, важко дихаючи, повз утікач.
— А вам краще б до ночі пролежати у кропиві, — запропонував Миколка.
— Ні, ні, тут мене знайдуть. Показуй, хлопче, щілину. Може, й врятуюся…
Миколка підповз до щілини.
— Дай-но я подивлюся, що там робиться, — сказав утікач і, відсунувши Миколку, заглянув у двір. — Так, до собаки далеко… — промовив він. — А онде сарай!.. Заховатися б у ньому… — Раптом він пожвавішав: — Знайди-но, хлопче, десь каменюку, ми знизу одіб'ємо дошку…
Знайти камінь було не важко. Утікач зняв із себе сорочку, загорнув у неї камінь і цим згортком почав сильно, але не гучно бити по краю дошки.
Після кількох ударів дошка відскочила. Потім таким же чином утікач вибив і другу дошку.
— Лізь перший, — сказав він Миколці, — подивись, чи є хто-небудь у дворі.
Миколка відхилив дошки і, відчуваючи, як сильно б'ється серце, проповз у тепер вже широку щілину.
Тут, біля паркана, теж росла кропива, праворуч стояв невеликий дровник — він був відчинений, — а ліворуч, за деревами, виднілася собача буда. Пес, брязкаючи цепом, несамовито гавкав.
Невеликий будинок Микити Кузьмича стояв посеред двору. На його дверях висів чималий замок. Але про всякий випадок Миколка обережно обійшов навколо будинку. Всі вікна були зачинені і закриті завісами.
Ніхто не зупинив і не окликнув його. Миколка повернувся до щілини і тихо промовив:
— Лізьте! Нікого немає!..
— Придержи дошки… отак… — Утікач насилу просунув плечі в щілину. — Дай-но руку… Підтягни мене трохи…
Миколка схопив обома руками його широку долоню з короткими пальцями і щосили почав тягнути до себе.
— Давай, давай, малий, давай! — шепотів утікач, стараючись просунутися між дошками. Нарешті це йому пощастило. Знесилений, він упав на землю і з хвилину надривно і глибоко дихав.
— Ховайтеся! Ховайтеся!.. — квапив його Миколка. — Він може зараз повернутись…
Утікач підвівся і зашкандибав до сарая.
— Постарайся знову забити цвяхи, — мовив він, переступаючи через поріг.
Але цвяхів забити не пощастило. Рипнула хвіртка, і Миколка ледве встиг відскочити од сарая. Стежкою до будинку швидко йшов Борзов. Він був чимось незадоволений і палицею, яку держав у руці, збивав голівки квітів.
Миколка завмер. Тікати назад — значить, видати людину, яка довірилася йому. Залишитися на місці — треба пояснити, як він потрапив у двір, де за сторожа такий злий собака.
Дзвякнув замок, що його відмикав Микита Кузьмич, і двері відчинилися. Зараз він увійде в будинок, і тоді Миколка зможе утекти.
Але Микита Кузьмич не поспішав заходити в дім. Він стояв спиною до Миколки і про щось думав. Потім Миколка почув його рівний голос:
— Іди за мною…
Стукнули двері, і Микита Кузьмич зник за ними. Миколка боязко піднявся на ґанок і довго, перше ніж зайти, стояв з завмерлим серцем.
— Ввійди ж нарешті, — почувся приглушений голос Микити Кузьмича.
Банщик у пальті і в шапці стояв посеред кімнати. Гостре обличчя його було зле, а руки нервово крутили палицю.
— Як ти сюди потрапив? — запитав він, намагаючись говорити спокійно. — Адже я казав тобі, щоб ти переліз через паркан.
— Я й переліз через паркан, — відповів Миколка.
— Подивись мені в очі… Брешеш! Тебе б розірвав собака. Як ти сюди забрався, відповідай!..
— Я переліз через паркан… — стараючись дивитися просто в колючі очі Борзова, промовив Миколка.
— Ну й ну! — посміхнувся Борзов. — Ти, я бачу, мастак брехати. А чому ти мене не почекав? Ти ж бачив, що я додому не пішов!..