Як все-таки добре, що за юшкою сьогодні послали саме його! Можливо, й не було б тієї важливої зустрічі, яка багато чого змінила.
Розділ двадцять п'ятий
НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ
Знову бредуть хлопці безлюдною дорогою. Правду кажучи, у Миколки трохи поболює плече і досі ломить зап'ястя рук від тих ременів, якими їх скручували поліцаї. І все-таки, як хороше жити, відчуваючи себе вільним і здоровим! Миколка стільки пережив за цю добу, що здається, з учорашнього дня минув цілий рік. І цей «вайло» — він кинув теплий погляд на Вітю — справжній товариш. Не злякався, не покинув у біді, не втік…
Ну що ж! Як то кажуть, за позику — віддяка. Буде нагода, Вітя побачить, що й він, Миколка, знає ціну справжньої дружби. Подумати тільки, завжди хникав, тіні своєї боявся, а залишився самотній — і звідки все взялося! Десять кілометрів біг незнайомими дорогами, а до Геннадія Андрійовича дістався!
Буває, живе якась людина, і всі звикають до неї і не чекають від неї нічого особливого. Вона і чесна, і сумлінна, і працьовита, а от, здається, немає в ній тієї іскорки, яка примушує людей вірити, що вона здатна на щось визначне. Насправді ж просто не знайшлося ще кременя, який міг би цю іскорку з неї викресати. Та от потрапляє ця людина у важкі обставини, і виявляється, що вона не схилила голови, не злякалася, а сміливо пішла назустріч небезпеці і перемогла.
Таким виявився і Вітя. Він навіть сам не догадувався, які в ньому криються сили. А коли надійшов час випробування — витримав його і, витримавши, став сильнішим і впевненішим у собі.
Можна сказати, що лише тепер між хлопцями виникла рівна дружба. А хіба може бути справжня дружба, якщо в ній немає рівності і взаємної поваги.
Звичайно, у тій важкій обстановці, в якій діяли хлопці, один з них повинен бути старшим, і цим старшим Колесник призначив Миколку. Та одна справа нести відповідальність за виконання завдання, а інша — відчувати поруч товариша, вірити в нього і знати, що разом з ним ніяка біда не страшна.
Погода не прояснювалася. Вітер гнав над полями низькі темні хмари. Сіяв дрібний, пронизливий дощ. Дорогу розмило. Ноги грузли у липкій глині, і один порятунок був — брести по обочині.
Хлопці промокли. Вони давно вже йшли мовчки, стараючись зберегти сили. До мети походу залишалося кілометрів п'ятнадцять. Двічі їм довелося звернути з дороги і зробити великий гак, щоб обійти заставу.
Нарешті вони побачили далеченько розкидані по величезному полю групи працюючих людей. Мабуть, це були будівники укріплень.
Вітя вже вибився з сил і попросив зробити привал. Хлопці сіли на обочині дороги і вийняли з торбин по шматку хліба, посипаного сіллю. Це був їхній єдиний харч.
— Ну, що будемо робити? — запитав Вітя, коли з скупою денною порцією було покінчено.
— Підемо, — коротко відповів Миколка.
— Куди?
— Он бачиш те село? — Миколка показав у далечінь, на розсип білих будинків, що розтяглися вздовж пологого горба. — Давай спробуємо наблизитись до нього…
— А якщо нас знову заберуть, — заперечив Вітя, — тоді що? Геннадій Андрійович тепер далеко, не виручить.
Миколка помовчав. Вітя хоч і надто обережний, але правда на його боці. Ні, треба слухатися Колесника: в жодне село не заходити, а спостерігати здалеку.
— Ну, тоді давай знайдемо де-небудь копицю сіна, переночуємо, — запропонував Миколка, — а вранці заляжемо ближче до тих місць, де працюють, і подивимося.
— А що ми будемо дивитися?
Ні, Вітя такий же нестерпний, як і був досі! Все йому розкажи, наче маленькому! Миколка розсердився:
— Подивимося, якою дорогою вони ходять на роботу. Чи можна до них підкрастися ще ближче. Може, я й батька побачу…
— Так твій батько і ходить по полю!..
— Слухай, Вікторе, — вже остаточно розсердився Миколка, — ти чув, що Колесник сказав? Якщо не вдасться — повернути назад. Зрозуміло?
— Та зрозуміло, — зітхнув Вітя. — Тоді давай посидимо тут, чи що. А вночі підемо.
— Ні, — заперечив Миколка, — навіщо нам під дощем сидіти? Знайдемо стару копицю і заховаємось…
Вітя оглянувся. Недалеко від дороги височів посірілий, вицвілий на дощах стіжок.
— Дивись, Миколко, он підхоже місце!
— Справді!.. А я сидів, сидів, просто перед собою дивився і не бачив. Пішли!..
За кілька хвилин вони вже вилізли на вершину стіжка, кимось обв'язаного внизу дротом; очевидно для того, щоб вітер не розвівав сіно. Лежати було м'яко, тепло, та й зверху хлопці поклали сіна, закрившись з головою. Гостро тхнуло прілим, і від цього ще більше розморювало. Хлопці заснули таким міцним сном, що ні злива, ні град, ні сніг, — здавалося, ніщо не могло б їх розбудити.