— Ти запам'ятав, як звуть цих поліцаїв? — запитав Миколка.
— Запам'ятав: одного — Василь Дмитрович, а другого — просто Петро… А що?
— Можливо, це згодиться.
— Тут нам лишатися небезпечно! — сказав Вітя.
— Так, треба тікати… Вартові, мабуть, приходять у доти погрітися, можуть знову повернутися…
Вони вийшли на дорогу. За той час, що хлопці провели в стіжку, значно похолоднішало. Дув пронизливий північний вітер. Миколка відчув, що на його щоку впало щось холодне. Він підвів руку і побачив на рукаві білі сніжинки. Нагло повалив густий, липкий сніг. Він шмагав у обличчя, сліпив очі, падав на дорогу і змішувався з гряззю.
— Ну й погодка! — пробурчав Вітя.
— Для розвідників це найкраща погода, — мудро озвався Миколка, хоч його самого трясло від холоду. — Поліцаї тепер залізуть у нори…
Недалеко від дороги височіла стара, напівзруйнована клуня. Гнила покрівля місцями провалилася, розчинені двері погойдувалися і рипіли під ударами вітру.
Миколка зупинився.
— Поглянь! Ось і спостережний пункт для нас непоганий. Ходімо, посидимо до ранку, а там видно буде…
— А що, як і в цій клуні заховано дот? — запитав Вітя.
Тільки-но він мовив це, коли з-за клуні несподівано виїхала відкрита машина, в якій поруч з шофером сидів гітлерівський офіцер. Машина швидко перетнула вузьку відстань до дороги і зупинилася за кілька кроків від хлопців.
Офіцер підвівся на сидінні і різко гукнув:
— Хлопшики!.. Сюди!..
Вони підійшли. Офіцер здивовано дивився на них, і раптом Миколка впізнав це кругле обличчя з широко розставленими очима. Це ж Вернер!
Вернер, через якого загинула його мати!..
Вернер теж одразу впізнав Миколку. Він добре пам'ятав хлопчика, який розсердився на нього і заховався в голубнику. Він добре пам'ятав і його матір. Недавно, повернувшись до міста, поцікавився, де вона. Повісили! Який жаль. Вернер добре пам'ятав, що жодного слова не говорив їй про свою майбутню поїздку, ні тим більше про її маршрут. Курт Мейєр перестарався. Шкода, дуже шкода!.. Тепер її син бреде по дорозі і, мабуть, сам не знає куди! Зрештою, Вернер винний у його долі. Що ж, він має змогу трохи допомогти хлопцеві. Візьме його до себе, і хлопчик допомагатиме ординарцю по господарству… Нехай бачать, що він любить дітей. Росіяни, безсумнівно, це оцінять.
— Ти куди? — запитав Вернер дружелюбно.
— У Білгород, — відповів Миколка, насторожено зиркаючи з-під нахмурених брів.
— Так довго! — (Вернер хотів сказати «далеко»). — А твій камераде?..
— Це Вітя… Ми йдемо до його тітки.
Вернер помовчав, підбираючи слова.
— Хочеш жити до мене? І камераде. Я буду годувати!..
Миколка і Вітя переглянулися. Вітя швидко кивнув — погоджуйся.
— Добре! — сказав Миколка.
Вернер відчинив задні дверцята, хлопці залізли всередину, і машина рушила. За всю дорогу до села Вернер жодного разу не обернувся. Він мовчав, думаючи про щось своє.
Вернер повертався сюди без особливого бажання, йому обіцяли призначення в Німеччину. Коли ж були виявлені серйозні хиби в будівництві укріпрайону, йому сказали, що це останнє відрядження. Зараз він об'їжджав споруджені доти і бачив, що всяких недоробок сила-силенна. Дот, захований під клунею, чомусь пристосовано тільки для кулеметів, хоч його належало обладнати і під гармату. А для нових змін потрібно багато часу. Це означає, що він затримається ще на місяць. Хто може гарантувати, що за цей місяць кому-небудь не спаде на думку знову повторити те, від чого він недавно мало не опинився на тому світі?
Сидячи позаду Вернера, Миколка і Вітя пригнічено мовчали. Що чекає їх там, куди вони їдуть з німецьким офіцером? Чи не заманив він їх у пастку?
У селі Вернер підвіз хлопців до невеликої хатки, що була його житлом. Він щось швидко сказав своєму ординарцю, котрий вибіг йому назустріч. Той здивовано глянув на хлопців, поморгав своїми білястими віями, а потім швидким рухом руки наказав іти за ним. Ординарець привів хлопців у невеличку хижку, що, очевидно, була колись комірчиною: тут тхнуло мишами і прілою вовною. Зате було порівняно тепло, а головне, дах над головою.
Хлопці наносили з сусіднього хліва старої соломи, постелили, і їм здалося, що ніколи ще вони не влаштовувалися так добре. Трохи згодом ординарець, який сказав, що його звуть Ріхардом, приніс відкриту банку м'ясних консервів і два шматки хліба.
До ранку про них ніхто не згадував. А вранці Вернер сказав їм, що Миколка допомагатиме Ріхарду, а Віктор піде працювати в табірну кухню. Але ночувати може тут. Вітя тільки зітхнув. Така вже, видно, його доля — йти по кулінарній лінії.