Розділ двадцять сьомий
ЗАДАЧУ ТРЕБА РОЗВ'ЯЗАТИ
Минуло кілька днів, але Миколці так і не пощастило знову побачити батька. Ріхард не проявляв нахилу до благодійності. Він не знав жодного слова по-російськи, але жестикуляція його була виразна, і Миколка швидко звик розуміти, чого від нього вимагають: мити посуд, чистити чоботи Вернера чи, взявши щітку, підмітати підлогу. Сам Вернер, здавалося, забув про його існування. Зрештою, цілими днями він перебував у полі, повертався пізно і одразу ж лягав спати.
Вітя йшов рано і теж приходив пізно, смертельно втомлений і голодний. На кухні годували погано. Миколка часом приберігав для нього те, що міг дістати у хазяйновитого і ощадливого Ріхарда.
Якось увечері Вітя повернувся збуджений. Він подав Миколці знак вийти за ним у хижку і пошепки розповів про дивний випадок, що стався сьогодні на кухні. Один полонений прийшов з бачком по обід; завжди суворий куховар-єфрейтор, який пильно стежив, щоб порцію було відміряно точно, без зайвого, раптом кинув у казанок шматок м'яса і при цьому багатозначно підморгнув полоненому. Що це може означати?
— А хто цей полонений? — запитав Миколка.
— Не знаю, — відповів Вітя. — Він тебе бачив?
— Ні. Я відчув — щось тут не так, і зразу ж — за плиту. Присів і чекаю…
— Та-ак! — мовив Миколка. — А може, єфрейтор просто пожалів його?
— «Пожалів»!.. — передражнив Вітя. — У нього гнилої картоплі не випросиш… Ні, тут щось інше…
— А що? — швидко запитав Миколка, — він уже здогадувався, які підозри виникли у Віті.
— Він, мабуть, зрадник! От його й підгодовують, — сказав Вітя.
Справа ця дуже серйозна. Що робити?.. Адже вони не знають ні прізвища, ні навіть імені цього чоловіка.
— Знаєш що? — запропонував Миколка. — Давай заховаємося увечері десь за парканом, і, коли всі повертатимуться з роботи, ти мені його покажеш. Подивимося, в якій він групі.
Вітя погодився.
За півгодини до того, як полонених звичайно приводили з роботи, хлопці залізли в густі придорожні кущі, недалеко від хати. Навіть коли б їх там помітили, нікому не спало б на думку, що це спостережний пост. Просто хлопці пустують…
Нарешті дорогою посунули люди. Вони рухалися повільно, багато з них ледве волокли ноги; тих, хто зовсім знесилів, товариші вели під руки.
Вітя напружено вдивлявся. Часом йому здавалося, що він уже бачить того чоловіка, який приходив на кухню, але щоразу помилявся. Землисті, виснажені обличчя мало відрізнялися одне від одного.
А Миколка з хвилюванням чекав батька. Він уже двічі бачив його здалеку і кожного разу відчував, як щеміло йому в грудях. Бути зовсім близько — і навіть не підійти!
— Дивись! Ось він!.. Ось він! — раптом зашепотів Вітя. — Невисокий… з чорним волоссям…
Миколка глянув, куди показував Вітя, і серце його тенькнуло. Він побачив Михайла. Той ішов поруч з батьком і щось йому говорив. Батько похмуро посміхався, а Михайло, примружившись, дивився перед собою. Видно, вони розмовляли про ось важливе.
Батько пройшов на відстані трьох кроків від Миколки. Крикнути! Зупинити!.. Але он іде есесівець з автоматом…
Коли полонені зникли за огорожею, хлопці задумалися, що ж робити далі. Миколка розповів Віті все, що знав про Михайла, про те, як він його врятував, і про те, з якою підозрою поставилися до Михайла діди в підвалі.
Так, справа не чиста! Видно, діди мали рацію.
До кінця цього довгого, важкого дня Миколку не лишало відчуття, що його батькові загрожує неминуча небезпека, від якої його треба врятувати. Весь вечір Миколка був задумливим, неуважним, і Ріхард кілька разів лаяв його за нерозторопність. А вночі Миколці приснилися діди. Вони суворо хмурилися і щось казали йому так тихо, що не можна було розібрати слів.
Він прокинувся на світанні від холоду і вже більше не заснув.
Рішення визріло якось одразу. Він щодня ходитиме до кухні, поки не зустрінеться з батьком. Повинен же коли-небудь батько ще раз прийти по обід. Побачивши здалеку, як батько заходить у ворота, він рушить йому назустріч. А потім, наче випадково, поверне назад. Вони йтимуть недалеко один від одного. Це не повинно викликати підозри.
Цього ранку Ріхард не міг поскаржитися на свого помічника. Миколка старався, як тільки міг. Чоботи Вернера були начищені до блиску, з кітеля здмухані всі пилинки, посуд після сніданку вимитий і старанно витертий. А самому Ріхарду Миколка зробив неоціненну послугу: приніс йому з інтендантської машини, що загрузла в болоті, пляшку рому. Ріхард плеснув його по плечу і сказав: