— Кінчай роботу!.. Перерва!.. — і обвів усіх суворими очима. — А ти, Юренєв, гайда по обід! Швидше!..
Юренєв звично схопив бачок, що лежав осторонь, і, весело махнувши всім рукою, подався у село. Олексій з ненавистю дивився йому вслід: «Іди, іди і подавися по дорозі м'ясом!»
Тепер можна й побалакати. Він присів поруч Кравцова, який втомлено притулився до бетонної основи дота, широко розкинувши свої тонкі, з довгими пальцями руки.
— Юро, мені треба сказати тобі дуже важливу річ, — почав він, посміхаючись, щоб поліцаї, які обідали недалеко на колодах, думали, що він просто жартує з якоїсь нагоди. — З'ясувалося, що Юренєв зрадник!..
При цих словах Кравцова наче підкинуло, він пополотнів і повернувся до Олексія з таким обличчям, що той перелякався.
— Не вірю! Не вірю! — майже вигукнув він. — Наклеп! Де докази?!
Олексій не сподівався, що його слова викличуть таку бурхливу реакцію.
— Тихше, тихше! — Він схопив Кравцова за руку і силою посадив на місце. — Факти перевірено! Мені зовсім не хочеться його губити… Але будь з ним обережний…
Розмови не вийшло. Олексій зрозумів: скажи він Кравцову більше, то невідомо, що накоїть цей чесний, але надто вже запальний хлопець…
— Дивись, — суворо сказав Олексій, — нічим не викажи Михайлові нашої розмови… Ти можеш загубити всіх: і себе, і нас.
— Добре, — прошепотів Кравцов, — але я це перевірю. Я мушу це перевірити. Я не можу жити, якщо людина, котрій я так довіряв, — зрадник…
Олексій підвівся і пішов до колод, на яких сиділи поліцаї.
— Приємного апетиту, панове поліцаї, — сказав він трохи насмішкувато.
— А тобі що? — скоса глянув на нього Василь Дмитрович. — Знову прийшов базікати?
— Ні, навпаки. З серйозною розмовою.
— Яка у нас з тобою може бути розмова? — посміхнувся Петро. — Ти копай, а ми вартуй…
— Не хочете розмовляти, як хочете, — знизав плечима Олексій. — Настане час, пошкодуєте.
— А коли це такий час настане? — примружився Василь Дмитрович.
— Коли ми всі доти побудуємо, тоді й настане!..
Поліцаї перезирнулися і вже з одвертим інтересом глянули на Олексія.
— Ну, ну, мели язиком далі! — мовив Василь Дмитрович. — Чим ти нас налякати хочеш?..
Олексій зрозумів, що в глибині душі у них страх. Вони грубіянять, хизуються, а насправді бояться, тремтять перед відплатою. Так, Миколка дав йому вірного ключа до цих людей.
— Після роботи, — сказав він, — мене затримайте, поговоримо без свідків.
Василь Дмитрович похитав головою:
— Ніяк не можна — підозра буде. Кажи зараз, ніхто не почує.
— Ні, — уперто стояв на своєму Олексій, — зараз не час, працювати треба!..
Він одійшов від поліцаїв, залишивши їх геть збентеженими.
Юренєв уже повернувся з бачком. Він помітив, що Олексій розмовляв з поліцаями.
Сьогодні юшки було особливо мало, де-не-де плавали блискітки жиру і пшонини. Всі їли, сівши в коло і по черзі черпаючи ложками.
Кравцов, який звичайно сідав поруч Юренєва, перемінив місце і, підносячи ложку до бачка, вороже поглядав на свого недавнього друга. «Хоч би він нічого не накоїв, — з тривогою подумав Олексій. — Зовсім недоречна була моя відвертість з ним!..»
Покінчивши з юшкою, Юренєв засунув ложку за халяву і, наче між іншим, запитав Олексія:
— Тютюнець є?
— Є.
— Давай покуримо!..
Вони відійшли вбік, і Михайло одразу ж почав допит.
— Про що ти з ними розмовляв? — кивнув він на поліцаїв.
— Про погоду, — посміхнувся Олексій.
— Я не жартую! — В голосі Михайла прозвучала погроза.
— А чому, власне, ти мене допитуєш? На якій підставі?
Михайло чиркнув сірником.
— Скажу прямо!.. Після того, що ти мені казав, я не можу вже ставитися до тебе з цілковитим довір'ям. Твій контакт з поліцаями примушує мене підозрювати…
— Невже ти думаєш, що, вирішивши зрадити, я чинив би це на очах у всіх?
— Я вимагаю, щоб ти сказав, про що ви говорили, — гостро повторив Юренєв, — інакше я залишаю за собою свободу дій…
— Що це означає?
— Я не зобов'язаний говорити про це… своєму ворогові!
— То ось як ти заговорив! — Олексій глибоко затягнувся міцним димом. — Ну гаразд, роби що хочеш!..
І, рвучко повернувшись, він відійшов убік, взяв лопату і спустився на дно котлована…
Майже всю другу половину дня вони працювали поряд, встановлюючи бетонний ковпак, їхні руки часом дотикалися і тут же відсмикувались. Взаємна ненависть, що досі таїлася десь в глибині і довго не знаходила виходу, раптом спалахнула і зразу ж досягла найвищого напруження.
«А що, коли він знає, де я зберігаю свої записи? Що, коли він бачив Миколку?» — думав Олексій. Одчайдушні плани народжувалися в його голові, пролітали вихором.