Кравцов одразу скочив униз і підбіг до Олексія.
— Я всім скажу правду! — гаряче сказав він. — Тобі знову повірять.
Поліцаї, опустивши автомати, постояли над тілом Юренєва. Потім Петро сказав:
— Який необережний! Я ж попереджав його — не лізь під балку, може впасти!..
Василь глибоко зітхнув:
— Отак буває! Береться людина не за своє діло. Лізе, куди не слід. А потім ховай її!..
Курт Мейєр, який цього вечора збирався зустрітися з Юренєвим, дізнавшись про його раптову загибель, був страшенно розлючений. Але найретельніше розслідування підтвердило — Юренєв став жертвою власної необережності.
Зрештою, Курт Мейєр був не з тих, кого легко переконати в тому, в що він не хоче повірити. І він вжив своїх заходів…
Розділ двадцять дев'ятий
ТЕПЕР — ДІЯТИ!
Миколка з хвилюванням чекав наступного ранку. Він уже знав, що Михайло загинув, і чув, як Вернер допитував поліцаїв, а потім доповідав про це Курту Мейєру по телефону. Правда, Миколка не розумів по-німецьки, але Вернер часто згадував прізвище Юренєва, і тому не важко було розібратися, в чому справа.
Поліцаї одностайно твердили, що Юренєв — жертва нещасного випадку, — не можуть же вони встежити за кожним, хто через свою власну необачність підставить голову під залізну балку. Але Миколка розумів, що батько якимсь чином зумів позбутися зрадника, а сам лишився поза підозрою.
Тільки б тепер ще чого-небудь не сталося до їхньої зустрічі. Вони остаточно про все домовляться, а там Миколка й Вітя вирушать до своїх.
Як вибратися з табору, хлопці вже придумали. Вони заберуться в машину, яка щодня ходить у сусіднє село по хліб. Вітя вже кілька разів їздив туди, і куховар охоче його відпускав. Він не любив трястися осінніми розмитими дорогами, — гляди, застрянеш десь у грязюці, а потім тюпай пішки по допомогу.
Крім шофера, в машині завжди їздили двоє солдатів або поліцаїв, які одержували в пекарні хліб, укладали його в кузов, а потім вилазили на нього просто в чоботях. Теплий хліб зігрівав їх, а те, що хлібини розплескувалися і бруднилися, не мало значення — ув'язнені все зжеруть.
Кілька днів тому сталося так, що єфрейтор довго не міг знайти другого чергового поліцая і, оскільки шофер уже лаявся, наказав їхати Віті. Той успішно справився з цим ділом. Відтоді поїздки по хліб стали Вітиним обов'язком. І хлопці вирішили: якщо на машині їздить Вітя, то чому на ній не поїхати й Миколці? Вони вирушать у село разом, одержать хліб, а коли повертатимуться, вискочать з машини на дорогу. Поки машина доїде до табору, поки їх спохватяться, поки вирішать, посилати за ними погоню чи ні, вони вже будуть далеко.
Ніч минула в тривожному чеканні ранку, а ранок — у ще тривожнішому чеканні часу зустрічі з батьком. «Чи прийде він? — тужливо думав Миколка. — А раптом щось станеться, раптом його арештують!»
Вернер кудись виїхав ще на світанні, і тому Ріхард виспався досхочу, а коли прокинувся, дав Миколці чистити зубним порошком мельхіорові ложки, виделки і ножі. Вернер любив, щоб у нього на столі все блищало.
Упоратися з двома приборами не так уже й важко, але Ріхарду тут же спало на думку полагодити зіпсований радіоприймач, і хоч Миколка на цьому зовсім не розумівся, все ж Ріхард примусив його сидіти за столом і дивитися, як він орудує викруткою. Понад усе Ріхард не любив самотності, а крім того, присутність хлопця нагадувала йому про далеку домівку.
А час минав. Годинник на стіні показував без чверті дванадцяту. Незабаром прозвучить обідній гонг! Що ж робити? Як утекти від Ріхарда? Хоч би справа яка, а то сиди і дивись, як він копирсається в різних деталях і дротиках…
На підвіконні лежала губна гармошка, на якій зрідка любив грати Вернер. Миколка підвівся, узяв блискучу від нікелю і оздоблену вигадливими вензелями вузьку плитку і підніс до губ. Гармошка тонко й сильно зазвучала. Миколка швидко провів нею по губах, вона зазвучала безладно. Хлопець раптом згадав вилицюватого німця в машині — той, мабуть, здорово вмів грати на цій штуці.
Ріхард скривився і похитав головою — не треба! Але Миколка знову з силою дунув у гармошку. Ріхард ляснув рукою по столу:
— Стій!..
А Миколка з відчаєм дув і дув у гармошку — будь, що буде! Інша людина на місці Ріхарда від такого концерту втратила б терпець. Але Ріхард мав міцні нерви, і тільки шия його бралася червоним. Нарешті, коли вищання гармошки стало зовсім нестерпним, він схопився, видер у Миколки гармошку, підбіг до дверей, штовхнув їх ногою і міцно ляпнув Миколку нижче спини.