Цього тільки й треба було Миколці. Він прожогом вискочив з хати. Якраз вчасно: гонг уже пролунав, і ворота в поле були широко розчинені. Боячись, що Ріхард стане його шукати, Миколка забіг за хлів і, вилізши на великий камінь, глянув на дорогу через тин.
Сніг, що випав минулої ночі, ще не розтанув. Він укрив поля до самого обрію, і тільки чорною рікою звивалася поміж пологими горбами роз'їжджена машинами дорога. Зараз по ній пробиралися люди, як завжди, низкою, держачи в руках виблискуючі металом бачки. Яка витончена у знущанні голова вигадала цей важкий і принизливий похід! Здавалося б, зовсім просто — поставити кілька термосів на машину і одвезти обід у поле. Ні, треба, щоб люди не мали жодної хвилини спокою, щоб їх виснажувала не тільки робота, а й голодне чекання.
Батько!.. Ось він підходить до воріт. Бачок несе у лівій руці, а правою швидко розмахує. Поспішає! Як жахливо, що не можна підбігти до нього, обняти обома руками за шию, поцілувати в колючу щоку!..
Цього разу Миколка йшов іншою стороною вулиці. Коли вони порівнялися, батько усміхнувся і підморгнув. Пройшовши в тому ж напрямку ще кроків двадцять, Миколка круто повернув назад.
Як гучно б'ється серце! Зараз повинно вирішитись найголовніше: чи зуміє він швидко й непомітно наздогнати батька. Але чому батько так поспішає? Адже до кухні лишилися лічені кроки…
Несподівано батько зупинився, обережно поставив бачок у грязь і, одійшовши трохи вбік, де було сухіше, став не кваплячись зав'язувати на черевиках шнурки.
Миколка вже був кроків за п'ятнадцять, коли він, нарешті, справився із шнурками, підняв бачок і, не оглядаючись, рушив своєю дорогою.
Чи залишилося що-небудь на землі?.. Так! Під грудочкою лежить папірець. Але як його взяти? Хто може поручитися, що за дорогою не стежать з вікна найближчої хати?.. Раптом під ногою хруснув шматочок скла від розбитої пляшки. Миколка підняв, глянув крізь мутний осколок на небо і відкинув його убік. Потім підняв ще якийсь камінець, погрався ним і теж швиргонув. І ось нарешті ще крок, останній крок — і папірець поруч!..
Як важко зробити звичайний рух — нагнутися і взяти папірець. Миколці здавалося, що хтось тільки й чекає моменту, коли він торкнеться цього зім'ятого папірця.
Миколка постояв, перевів дух, а потім відчайдушно нагнувся, схопив папірець і затиснув його в кулаці.
Багато інших важких випробувань було потім на його шляху, але йому завжди здавалося, що найважче він пережив саме в цю мить.
Він зупинився тільки тоді, коли помітив, що зовсім поруч хата Вернера. Куди він розігнався? Зараз Ріхард вийде на ґанок і погукає його до себе. Так і є! Ріхард рубав біля тину дрова і, помітивши хлопця, поманив його рукою.
За кілька хвилин Миколка розпалював піч. Він не встиг навіть засунути папірець у щілину, яку заздалегідь набачив у хліві.
Вибравши момент, коли Ріхард нарешті вийшов у сусідню кімнату, Миколка прожогом кинувся у свою хижку і, швидко оглянувшись, засунув донесення під плоскодонну гасову лампу, що стояла на поличці.
Але це мало його не загубило. Тільки-но він повернувся в кімнату, як Ріхард пройшов на кухню, держачи в руках бідон з гасом. Це означало, що зараз він понесе туди всі лампи, відкрутить пальники і по черзі наповнюватиме резервуари.
Миколка метнувся назад, але все ж Ріхард зайшов у хижку трохи раніше, зняв з полички лампу, уважно оглянув її, потім простягнув руку і взяв донесення.
Миколка завмер на порозі. Тепер кінець! Батько загинув! І він сам теж загинув!..
Ріхард уважно обдивився папірець, затим зім'яв його, обтер ним кіптяву з пальника і кинув у куток. Коли він проходив мимо, виносячи лампу, Миколка відчував, як тремтять і підламуються його ноги. Щойно за Ріхардом зачинилися двері, Миколка упав на солому, мов мандрівник, який падає у дорозі, відчуваючи, що не може більше ступити ні кроку.
Лише почувши, що Ріхард порається за стіною, Миколка підняв папірець і розгорнув його. На щастя, вимастився тільки зворотний бік. Схема, накреслена чорнильним олівцем, збереглася.
Коли Миколці ще раз пощастило вибратися з дому, він забіг у хлів і сховав папірець глибоко в щілину.
Вернер повернувся пізно ввечері. Він був у поганому настрої і довго лаяв Ріхарда. Миколка і Вітя лежали у своїй хижці, прислухалися до голосів, що глухо долинали до них, і тихо обмірковували, як їм бути далі.
Сьогодні Вітя, так і не діждавшись Миколки, поїхав по хліб сам. А як усе добре ладналося! На ранок вони, напевне, вже дісталися б до табору. А тепер знову треба чекати, хвилюватися, терпіти…
Терпіти!.. Чекати!.. Це не так-то й легко. Особливо коли знаєш, що від тебе багато залежить: донесення, яке треба вчасно доставити, життя батька і життя багатьох інших людей.