Батько не сказав, на який день призначено втечу. Мабуть, і сам поки що не знає. Миколка і Вітя вирішили, що вони чергуватимуть на узліссі і чекатимуть три, п'ять, десять днів — стільки, скільки треба, поки прийде батько і приведе своїх товаришів.
Хлопці заснули далеко по полуночі, і Вітя мало не проспав час, коли повинен був з'явитися на кухню. Єфрейтор не давав йому ніяких поблажок. Віті нерідко перепадало від нього по потилиці. Але сьогодні треба бути особливо точним, і не з боязні дістати штовхана, а щоб уникнути будь-яких ускладнень, які можуть перешкодити їм вибратися нарешті з цього клятого місця.
Рівно о другій годині дня машина вирушить у свій рейс. Вона повинна повезти їх обох.
Хлопці домовилися, що Миколка забереться у кузов в останній момент. Усі вартові вже звикли до того, що ця машина щодня о певній годині проїжджає у ворота, і пропускали її без особливої перевірки: вони знали, що ті, хто сидить у ній, мають право на виїзд з табору.
Але в найкращому плані не передбачиш усіх перешкод, що можуть несподівано стати на шляху його здійснення. Так трапилося й зараз.
Коли нарешті настав довгожданий час. Миколка вже був недалеко від машини. Вона стояла за кухнею біля комори, двері якої були відчинені навстіж. Шофер і черговий поліцай носили в кузов порожні мішки, а Вітя чомусь і досі не з'являвся.
Донесення, старанно загорнуте в ганчірочку, лежало у Миколки замість устілки в лівому черевику, і від цього черевик трохи муляв. Миколка ні на секунду не забував про свою йогу. Треба якнайшвидше вибиратися з табору. Крім того, не може ж він довго крутитися біля комори. Зрештою на це звернуть увагу, і йому попаде.
Нарешті шофер і поліцай уклали все, що треба. Шофер, молодий худорлявий хлопець, взяв відро і пішов по воду, а поліцай заліз у кабіну і, вийнявши з кишені кисет, став згортати цигарку. На хвилину кузов залишився без нагляду.
«Махну зараз туди», — подумав Миколка. Він підбіг до машини, схопився руками за борт, сперся ногою на колесо і за секунду, боляче вдарившись головою об ріжок ящика, упав на брудні мішки.
Миколка оглядівся; з землі тепер його побачити не можна, але у вузькому задньому віконці кабіни маячить голова поліцая. Варто йому обернутися, і він помітить у машині сторонню людину. Миколка на животі проповз у передню частину кузова і ліг під самим віконцем. Тут, у «мертвій зоні», його вже з кабіни не побачиш.
Проте виникло нове ускладнення: як дати Віті знак, що він уже в машині? Адже, не знайшовши Миколки поблизу, Вітя лишиться в таборі. І тоді вийде, що він, Миколка, втік і покинув друга напризволяще. Коли схопляться, що Миколка втік, Вернер напевно візьметься за Вітю…
Може, вилізти назад? Пізно!.. Шофер уже повернувся і порається біля мотора. Зараз, побачивши, як Миколка спускається з кузова, він тільки вилає його, але завтра й близько до машини не пустить.
Так, що й казати, в скрутне становище він потрапив. От що значить поквапитись!
Грюкнули дверцята — це виліз поліцай. Він півголосом поговорив з шофером і пішов.
Запала коротка мовчанка. Шофер щось лагодив у моторі. Потім виявилося, що йому потрібна мішковина. Він став на підніжку і простягнув руку через борт. Подайся шофер ще трохи вперед, він, напевно, помітив би Миколку. Але, на щастя, шофер добре знав, куди кинув мішки, і навпомацки витягнув один з них. Зіскочивши з підніжки, він взявся до своєї справи, а Миколка лежав з заплющеними очима, не вірячи, що лишився непомічений, і тривожно чекав: ось зараз прийде поліцай і схопить його… Хтось кілька разів пройшов повз машину. Миколка прислухався. Мабуть, це ходить Вітя, шукає його, хвилюється.
— Ти чого, хлопче, крутишся? Їхати пора!
Розгублений Вітин голос відповів з глибини двору:
— Та ось не знаю…
— Чого ти не знаєш?! Залазь у кузов!
— У мене нога болить!..
— Нічого твоїй нозі в машині не станеться! Залазь, кажу тобі!..
Чути було, як, важко зітхаючи і стогнучи, Віктор підійшов до машини.
— Не можу я! Нога болить!
Тепер він зовсім поруч. Лише тонка дошка борта машини відділяє їх… Тихенько шепнути — і він почує… Вітя постояв трохи і знову відійшов. А шофер уже заліз у кабіну, обіч нього сів поліцай.
Вискочити! Поки не пізно!..
Миколка смикнувся. Але тільки-но голова його з'явилася над бортом, Вітя побачив товариша. Очі в нього розширилися, він змахнув руками і кинувся до машини.
— Іду!.. Іду!.. — закричав він.
Миколка знову упав на дно кузова.
Вітя одним махом опинився біля нього. Машина тут же рушила, прямуючи до воріт. Сидячи на ящику, поруч з Миколкою, Вітя похмуро дивився поверх кабіни на дорогу. Зараз машина промине вартових!..