Несподіваний постріл, розітнувши лісову тишу, примусив Миколку і Вітю схопитися. Автоматна черга!.. Ще одна!..
— Залишайся тут, а я побіжу за Федором до джерела! — крикнув Миколка, вискакуючи з окопу.
Але бігти вже не було потреби. Десь близько звучали голоси Федора й Харитонова.
— Хто стріляє? — Схвильований Федір підбіг до хлопців. По його правій щоці сочилася кров: поспішаючи, він наткнувся на гострий сучок.
— Знову… І ближче… — прислухався Харитонов. — Треба заховатися…
Вони притаїлися за деревами, тривожно вдивляючись через поле в дальні кущі. За кущами лежала дорога, і стрілянина чулася звідти.
— Там! Там! — раптом вигукнув Вітя.
З кущів вийшли люди. Їх було з десять. Вони побігли полем до лісу. З першого ж погляду можна було визначити: це не солдати. Лише останній з них був у німецькій шинелі. Він біг накульгуючи і часто зупинявся.
Миколка шукав очима батька, але не знаходив. Віктор пильно вдивлявся в чоловіка у німецькому мундирі; наче щось знайоме: маленька голова, хирлява постать, довгі руки…
«Це ж Петро! Поліцай!» — раптом зрозумів він.
В цю мить і Миколка впізнав поліцая. Він кинувся до Федора, який лежав за іншим деревом.
— Вони з концтабору!.. Напевно з концтабору! — задихаючись від хвилювання, зашептав він. — Їх послав батько!.. Можна, я крикну, щоб бігли до нас?..
— Не смій! — урвав його мову Федір. — Треба краще роздивитися, хто вони…
Але Миколка вже не мав ніяких сумнівів. Це наші! Батькові товариші з концтабору. У них немає зброї. На них подертий одяг. Ось уже видно їхні змучені, бліді обличчя.
— Чого ж зволікати, Федю?.. Треба швидше зустріти їх, запитати про батька…
Миколка знову рвонувся вперед, але Федір його затримав:
— Без наказу ні з місця!
Нарешті втікачі добігли до лісу і зникли за деревами. Тепер Миколка знав напевно: батька серед них немає.
— Федю, я до них, можна? — Миколка аж смикався від нетерпіння. — Вони ж нас шукають… Вони знають, де батько!..
Федір, не відповівши, подався уперед. На його обличчі з'явилося щось жорстоке, уперте… Миколка виглянув з-за дерева і побачив далеченько двох людей. Вони відстрілювалися, перебігаючи від куща до куща. Стріляли вони в напрямку дороги. У відповідь звідти озивалися автоматні черги.
Один чоловік був невисокий на зріст, кремезний, у розстебнутій гімнастьорці, другий… Миколка до болю зціпив зуби: у другого були такі знайомі рухи… Він упізнав би його серед тисяч людей!
— Таточку!.. Тату!.. — крикнув Миколка і, склавши руки рупором, підніс їх до рота, щоб посилити голос.
Але сильний удар змусив його тут же опустити руки.
— Дурень!.. Шмаркач!.. — почув Миколка над самим вухом. — Хочеш загубити батька?..
Федір збирався ще щось додати, але враз підвів автомат і притулився до дерева.
Миколка побачив, що з придорожних кущів за спиною батька встали четверо гітлерівців. Один з них тримав щось у руці. Він підвів руку…
Це було так страшно, що Миколка мимоволі зажмурив очі. По щоках його покотилися сльози.
— Таточку, дорогий, обернись! Ну, обернись, прошу тебе!.. — шепотів він.
Навряд чи Миколка розумів зараз по-справжньому, що там відбувалося. А відбувалося ось що: двоє людей, одним з яких був його батько, прирекли себе на загибель, щоб одвернути увагу гітлерівців від інших.
Поруч з Миколкою застрочили автомати. Це Федір і Харитонов хотіли врятувати батька і його товариша.
Першим упав гітлерівець, який тримав гранату. Слідом за ним, змахнувши руками, повалився навзнак другий. Решта двоє припали до землі і, видимо не розуміючи, звідки в них стріляють, посилали свої кулі в напрямку лісу. Їхні автомати захлиналися в люті, чергам, здавалося, не буде кінця. Кілька куль просвистіли над головою Федора, зрізали товсту гілку. Прошелестівши сухим листям, гілка впала на землю.
Тепер Миколка не бачив нічого, крім вузької спини Федора в потемнілій від поту гімнастьорці, крім його плечей, що здригалися від напруження. У Федорі зараз була зосереджена Миколчина надія на порятунок батька…
Ще кілька пострілів, і автомати гітлерівців замовкли.
Федір відкинувся до дерева, і Миколка помітив, як дрібно тремтять його руки…
Тепер Миколка знову побачив батька. Він повільно йшов полем, тягнучи за собою автомат.
Навкруг запанувала дивна тиша, така тиша завжди настає після стрілянини.
Батько йшов, хитаючись з боку на бік, наче в полі був сильний вітер. Він ішов так повільно, що відстань між ним і Миколкою майже не зменшувалася…
Хлопець не міг більше чекати. Він не мав сили чекати…