— Не маєте заперечень, якщо ми обшукаємо будинок?
— Хіба вам не потрібен ордер на обшук чи щось таке?
— Так, але ви могли б дати нам дозвіл. Ви не зобов’язані, звісно…
— Я не проти. Це тому ви питали, чия ця квартира, так?
Чемп кивнув.
— Але ж Боббі теж повинен дати дозвіл, правда?
— Спитаймо його, — запропонував він, ведучи її за руку на кухню, де досі походжав Новатні. — Гей, Боббі, ви з Клавдією дасте нам із братом добровільну згоду обшукати цю квартиру? Бачте, я не маю ордеру на обшук, і ви можете відмовитися. Але я прошу вас про співпрацю.
Очі Новатні метнулися з Чемпа на Клавдію й знову на Чемпа. Він сперся на мийку, намагаючись не виказувати хвилювання.
— А що ви шукаєте?
— Лише зброю, — відповів Чемп.
Новатні зглитнув.
— Ну, якщо тільки зброю, то гаразд.
Тут повернувся Дон Чемп і відкликав свого брата вбік.
— Новатні притягувався. Дрібні порушення. На неї жодних чинних ордерів знайти не можу.
— Нічого?
— Я перевірив у Департаменті та в поліції Колумбуса. Нічого.
— Гаразд, — сказав Говард, — вони дали мені усну згоду на обшук квартири. Подивимось, що тут.
Полісмени знайшли пістолети 38 й 44 калібру, 22-каліберну рушницю й деррінджер Клавдії. Коли ж виявили трохи марихуани в спальні, Новатні стривожився, але Говард Чемп нагадав йому, що вони шукають лише зброю.
— Ми візьмемо цю зброю, просто щоб перевірити її, — сказав Дон. — Хтось повідомить вас, коли можна буде її забрати.
Тим часом Говард знову лишився з Клавдією віч-на-віч у вітальні й спитав, чи справді їй відомо щось про вбивства в Маккена.
— Я не говоритиму там, де Боббі може мене почути. Просто скажу йому, що ви забираєте мене до штаб-квартири за відкритим ордером.
Він бачив, що жінка неабияк непокоїться, хоча час від часу широко позіхає.
— Ми можемо поїхати просто зараз? — спитала вона.
— Чому б вам не вдягнутися? — запропонував Говард. — Ми сповістили наше керівництво. Незабаром вони будуть тут, а потім ми можемо їхати.
Клавдія пішла до спальні й перебралась у чорну сукню.
— Боббі, — гукнула вона, — у них на мене ордер за підробні чеки. Я мушу поїхати з ними в центр.
Говард відчув полегшення, коли нарешті прибули капітан Гердманн (жодного стосунку до жертви Крістін Гердман) і лейтенант Дейві. З усіх, кого перевіряв Департамент, Клавдія Яско була першою, хто зізнався, що має інформацію про потрійне вбивство. І Говард хотів, щоб його керівник був присутній, коли він повезе її на допит.
— Можна мені з вами? — спитав Новатні, вочевидь стривожений думкою, що Клавдії доведеться самій розмовляти з поліцією. — Я хотів би поїхати в машині разом із нею.
— Це неможливо, — заперечив Дон Чемп. — Ми мусимо дотримуватися стандартних процедур.
— Я дзвоню адвокатові.
— Уперед, дзвоніть, — сказав Говард.
Клавдія закуталась у своє коричневе пальто й пішла з помічниками шерифа, міцно стискаючи комір на свіжому березневому вітрі. Коли вони сідали в поліційне авто без номерів — Дон за кермо, а Говард із Клавдією назад, — Новатні побіг через вулицю, щоб скористатися братовим телефоном.
Щойно машина помічників шерифа, а за ними — Гердманна й Дейві з’їхали з пагорба, Клавдія відкинула голову й глибоко зітхнула.
— О Боже мій, я гадала, ми ніколи звідти не виберемось. Я навіть не хочу повертатися до тієї квартири. Можете допомогти мені переїхати?
Тепер вона говорила дуже швидко — сонливість як рукою зняло, і жінка в істеричному настрої заторохтіла про Новатні. Казала: він героїновий наркоман і, щоб підтримувати свою звичку, періодично торгує наркотиками.
— Але всі рахунки сплачую я, а він і гроша не вкладає. Усе, що заробляє, спускає собі у вену.
Чемп не хотів розпитувати її про вбивства, доки вони не дісталися до штаб-квартири. Він ще не зачитав їй прав і, хоч і знав, що натрапив на щось дуже важливе, хотів бути обережним.
— Не розумію, чому ви залишаєтеся з ним, — сказав він. — Окрім того, що ви гарна жінка, я бачу, що ви дуже розумна.
Її теплий сміх здивував полісмена.
— У тому, що стосується розуму, Боббі з вами би не погодився, — мовила вона. — Він називає мене безголовою, бо я маю психічну проблему. І вони з його дружком Діно Політісом обговорюють мене просто в моїй присутності, наче я надто дурна, щоб зрозуміти.
— Часто вони так роблять?
— О, так. А ще Боббі змушує мене робити те, чого я не хочу. Я могла б вам таке розповісти, що ніколи не повірите.
Чемп усміхнувся.
— Упевнений, я повірю в усе, що ви скажете.
Жінка незв’язно говорила всі п’ятнадцять хвилин, поки вони добиралися до центру. Він слухав, але обачно відводив її від будь-якої згадки про вбивства.
Дон Чемп під’їхав вулицею Фронт-стрит до входу в Департамент шерифа, і Говард повів жінку всередину. Гердманн і Дейві припаркувалися позаду них і пішли слідом.
Клавдія відсахнулася, дивлячись на Говарда так, наче він зрадив її.
— Це Франклінська окружна в’язниця! Я не хочу до в’язниці! — заверещала вона. — Навіщо ви привезли мене сюди? Чому мене заарештували?
— Вас не заарештовано, Клавдіє. Ви тут, тому що зголосилися надати нам певну інформацію. Департамент шерифа поверхом вище. Там ми й проведемо нашу маленьку бесіду.
4
Допомагаючи Клавдії зняти пальто, Говард помітив щось схоже на пляму висохлої крові на її комірці. Він вирішив нічого про це не казати. Не зараз. Спочатку він має використати всі свої навички, розвинені за роки роботи на поліграфі, щоб здобути її довіру, випробувати її пам’ять і витягнути з неї правду.
Говард вирішив, що офіс капітана Гердманна дасть більше приватності, ніж Детективне бюро, тож капітан приніс і встановив у себе на столі великий бобінний магнітофон. Дон Чемп і лейтенант Дейві пішли у своїх справах.
Коли Клавдія сіла, Говард увімкнув магнітофон і спрямував мікрофон до неї.
— Клавдіє, — почав він, — по-перше, я хочу, щоб ви добре розуміли, з ким говорите. Мене звати сержант Говард Чемп. Це — капітан Рон Гердманн. Він очолює слідчий відділ Департаменту шерифа округу Франклін. Я на нього працюю. Наразі я переважно займаюся потрійним убивством, що сталось у західній частині Колумбуса 12 лютого 1978 року або приблизно цього дня. Зараз ви сидите в Департаменті шерифа округу Франклін. Усе правильно?
— Так.
— Ви приїхали сюди добровільно, щоб поговорити з нами про цю справу?
— Я приїхала? — перепитала вона.
— Хто-небудь примушував вас їхати сюди?
— Ні.
— Ви стверджували, що маєте інформацію, яку нам варто було б знати у зв’язку з убивствами в Маккена?
— Так.
— Нічого, якщо я називатиму вас Лавді?
— Це чудово.
— Лавді, зважаючи на те, що ми говоримо про дуже серйозний злочин, закон зобов’язує мене пояснити ваші права. Ви вмієте читати й писати?
Жінка взяла картку, яку їй подав детектив, і за його вказівкою стала читати вголос. Дійшовши до слів «Я ознайомилася з вищенаведеним положенням про свої права. Я розумію, у чому полягають мої права», вона сказала:
— Насправді я нічого не розумію. Я така збентежена й розгублена.
— Дайте мені цю картку, — мовив Чемп.
Рядок за рядком він розібрав із нею пам’ятку про права, щоразу питаючи, чи їй зрозуміло, і вона відповідала, що так. Та коли він дійшов до слів «Я розумію, у чому полягають мої права», жінка заперечила:
— Не зовсім.
— Які у вас питання щодо них? — стримуючи нетерпіння, спитав він.
— Боюся, вони дізнаються, що я на них донесла. Я хочу захисту. Хочу бути впевнена, що все, що я скажу, не обернеться проти мене.