Я не можу похвалитися сміливістю. Тепер я можу в цьому зізнатися, тепер, коли мені пощастило здійснити план, який навряд чи кому здасться надто ризикованим. Але ж я знаю, скільки страху довелося мені пережити, перш ніж я довів його до кінця. Я зробив це не для Німеччини, зовсім ні. Я зневажаю цю варварську країну, яка примусила мене принизити себе до шпигунства. А крім того, я знаю одного англійця — дуже скромного чоловіка,— якого я шаную не менше, ніж Ґете. Я з ним розмовляв не більш як годину, але протягом цієї однієї години він був справжнім Ґете... Отже, я здійснив свій задум тому, що відчував: шеф дивиться зі зневагою й острахом на людей моєї раси — на всіх тих незліченних предків, які передали мені свою кров. Я хотів довести йому, що й жовтопикий здатен урятувати велику армію. Крім того, мені треба було втекти від капітана. Його кулаки та його голос могли загриміти в будь-яку мить за моїми дверима. Я нечутно вдягся, попрощався з самим собою в дзеркалі, спустився сходами, пильно оглянув безлюдну вулицю й переступив поріг. Залізнична станція була недалеко, проте я визнав за ліпше найняти екіпаж. Я переконав себе в тому, що в такий спосіб менше ризикую бути впізнаним; бо на зовсім безлюдній вулиці я почувався до нескінченності видимим і вразливим. Пам'ятаю, я наказав візникові зупинитися на певній відстані від центрального входу й зійшов з умисною, майже болісною неквапністю; мені треба було доїхати до села Ешґроув, але я взяв квиток до дальшої станції. Поїзд мав відійти через кілька хвилин, о восьмій п'ятдесят. Я поквапився; наступний поїзд відійде лише о пів на десяту. На пероні не було майже нікого. Я пройшов через кілька вагонів: пам'ятаю, що там було кілька селян, жінка в жалобі, юнак, який заглибився в читання „Анналів“ Тацита, поранений солдат зі щасливим виразом обличчя. Нарешті поїзд рушив саме в ту мить, коли чоловік, якого я впізнав, уже добігав до перону. То був капітан Ричард Медден. Знищений, тремтячий, я скулився на краю сидіння, якнайдалі від страшного вікна.