Але з будиночка за огорожею вже наближався до мене ліхтар, ліхтар, який то почасти, то цілком ховався за стовбурами дерев; то був ліхтар паперовий, який мав форму барабана і колір місяця. Його ніс високий чоловік. Його обличчя я не розгледів, бо світло від ліхтаря засліплювало мені очі. Він відчинив браму і повільно промовив моєю рідною мовою:
— Я бачу, що благочестивий Сі Пен визнав за свій обов'язок скрасити мою самоту. Ви, звичайно ж, хочете оглянути сад?
Він назвав ім'я одного з наших консулів, і я розгублено повторив за ним:
— Сад?
— Сад з розгалуженими стежками.
Щось ворухнулося в моїй пам'яті, і я промовив з незбагненною для себе самого певністю:
— Це сад мого предка Цюй Пена.
— Вашого предка? Вашого уславленого предка? Прошу, ходіть за мною.
Волога стежка петляла, як і ті, що я їх топтав у своєму дитинстві. Ми увійшли до бібліотеки з книжками східними і європейськими мовами. Я впізнав у палітурках, обтягнутих жовтим шовком, кілька рукописних томів Утраченої Енциклопедії, яку звелів укласти Третій Імператор Осяйної Династії і яку так ніколи й не надрукували. Грамофон, на якому крутилася платівка, стояв поряд з бронзовим феніксом. Пам'ятаю також вазу з рожевої порцеляни і ще одну, на багато століть давнішу, того синього кольору, який наші майстри запозичили в перських гончарів...
Стівен Елберт дивився на мене, усміхаючись. Він був (я вже згадував) дуже високий, з тонкими рисами обличчя, сірими очима й сивою бородою. Було в ньому щось від священика і щось від моряка; згодом він мені розповів, що був місіонером у Тяньцзіні, „поки не захопився синологією“.
Ми сіли, я — на довгий і низький диван, а він примостився спиною до вікна та до високих круглих дзиґарів. Я підрахував, що раніше ніж через годину мій переслідувач Ричард Медден сюди не з'явиться. З моїм твердим рішенням можна було зачекати.
— Цюй Пен був людиною справді дивної долі,— сказав Стівен Елберт.— Правитель своєї рідної провінції, обізнаний в астрономії, в астрології, невтомний тлумач канонічних книг, шахіст, уславлений поет і каліграф. Але він усе це покинув, щоб написати книжку і збудувати лабіринт. Він відмовився від радощів деспота, судді, від безлічі наложниць, навіть від своєї блискучої ерудиції і на тринадцять років замкнувся в Павільйоні Чистої Самоти. Коли він помер, спадкоємці не знайшли нічого, крім хаотичних рукописів. Родина, як вам, певно, відомо, хотіла кинути їх у вогонь. Але його душоприказник — таоїстський чи буддистський чернець — наполіг на їх публікації.
— Ми, нащадки Цюй Пена,— втрутився до розмови я,— досі проклинаємо того ченця. Те, що він опублікував, було сутим безглуздям. Ця книга — безладне нагромадження всілякої нісенітниці та суперечностей. Якось я вирішив її переглянути: у третьому розділі герой помирає, а в четвертому — він живий. Що ж до іншого задуму Цюй Пена, його Лабіринту...
— Ось він, його Лабіринт,— сказав господар дому, показавши на високий полакований письмовий стіл.
— Лабіринт зі слонової кості! — вигукнув я.— Лабіринт у мініатюрі...
— Лабіринт символів,— поправив він мене.— Невидимий лабіринт часу. Й саме мені, варвару-англійцеві, випало відкрити цю майже очевидну таємницю. Через сто років відновити подробиці неможливо, але неважко здогадатися, що саме відбулося. Одного разу Цюй Пен сказав: „Я усамітнююся, щоб написати книгу“. А другого — „Я усамітнююся, щоб побудувати лабіринт“. Усі подумали, що йдеться про дві різні речі. Ніхто не здогадався, що книга й лабіринт — одне й те саме. Павільйон Чистої Самоти стояв у центрі саду, мабуть, майже непрохідного; либонь, це і вселило людям думку про фізичний лабіринт. Та коли Цюй Пен помер, то ніхто не знайшов у його досить великих володіннях ніякого лабіринту. Дві обставини підказали мені правильне розв'язання цієї проблеми. По-перше, цікава легенда про те, що Цюй Пен задумав лабіринт, нескінченний у прямому значенні цього слова, а по-друге, знайдений мною фрагмент з одного листа.