Розділ XXXII
УБИВСТВО «РУДОГО ОЛЕНЯ»
Два дні пробули наші подорожні в садибі Сен-Марі і охоче погостювали б і довше, бо приміщення було зручне, прийом гостинний, але червоні відтінки осені змінювались уже на коричневі, а вони добре знали, як зненацька налітають сніг і мороз у цих північних країнах і як потім неможливо буде їм добутись до місця призначення, коли настане зима. Старий вельможа розіслав розвідників і по сущі, і по воді, проте на. східному березі не було виявлено й слідів ірокезів. Очевидно, дю Лю помилився. Але по другий бік річки до неба, як і попереду, здіймались стовпи сірого диму, показуючи, що десь близько є ворог. Цілий день ці сигнали про небезпеку було видно з вікон будинка та з-за частоколу огорожі, і вони нагадували мешканцям, що їх підстерігає страшна доля.
Утікачі відпочили, відсвіжились і однодушно хотіли йти далі.
— Якщо випаде сніг, буде в тисячу разів небезпечніше, — говорив Амос, — тоді кожна дитина знайде наш слід.
— Та й чого нам боятися? — доводив старий Ефраїм. — Щоправда, це пустиня Аравійська, хоча й веде до землі Ханаанської, але Господь захистить нас від цих синів Ієровоама. Прав прямо, хлопче, і не випускай керма!
— І я не боюсь, Аморі, я зовсім відпочила, — підбадьорювала Адель. — Нам буде значно безпечніше в англійських провінціях. А тепер хто знає, може, цей страшний монах з'явиться з наказом тягти нас у Квебек або Париж.
І справді, дуже можливо було, що мстивий францисканець, не знайшовши втікачів ні в Монреалі, ні в Трьох ріках, буде шукати їх на берегах Рішельє. Коли де Катіна згадував картину, як фанатик плив тоді мимо великим човном з нахиленим уперед нетерплячим обличчям, у темній рясі, похитуючись в такт ударам весел, він почував, що небезпека, про яку говорила жінка, не тільки можлива, але й цілком реальна. Власник Сен-Марі ставиться до втікачів приязно, але він не зважиться не виконати вимогу губернатора. Могутня рука, простягнувшись через море з Версаля, тяжіла над ним навіть тут, у хащах незайманого лісу, намагаючись схопити свою жертву і потягти її назад, на приниження й горе. Всі небезпеки лісів ніщо проти цього кошмару!
Поміщик з сином, не знаючи тих причин, що примушували де Катіна поспішати, наполегливо умовляли його лишитися довше, їх підтримував і небалакучий дю Лю; скупі слова, сказані цим останнім, мали більше ваги, ніж довгі тиради, бо дю Лю говорив тільки про те, що добре знав.
— Ви бачите мою маленьку садибу, — умовляв старий вельможа, роблячи зграбний жест своєю вкритою перснями рукою, що висувалася з мереживної маншетки. — Вона, звісно, не така, якою я хотів би її бачити, але я від щирого серця пропоную її у ваше розпорядження на зиму, коли ви з вашими товаришами зробите мені честь залишитися тут. Що ж до вашої дружини, то я певен, що вона знайде, що робити і чим розважитись разом з моєю дружиною. До речі, де Катіна, ви ще не відрекомендовані їй. Тер'є, піди до пані і скажи, що я прошу її завітати до залу з балдахіном.
Де Катіна взагалі було важко здивувати, але й він був трохи спантеличений, коли виявилось, що дама, про яку говорив старий вельможа в перебільшено шанобливих висловах, була настільки схожа на справжню індіанку, наскільки зала з балдахіном — на французьку стодолу. Щоправда, на ній був ліф з яскраво-червоної тафти, чорна спідниця, черевики з срібними пряжками, а коло пояса висів на срібному ланцюжку флакон з пахучою мускусною кулькою, але колір обличчя в цієї жінки нагадував кору шотландської сосни, а великий ніс і різко окреслений рот разом з двома косами жорсткого чорного волосся, що висіли вздовж спини, не лишали ні найменшого сумніву в її походженні і расі.
— Дозвольте мені, мосьє де Катіна, — урочисто промовив власник Сен-Марі, — відрекомендувати вас моїй дружині, Онезі де ла Ну де Сен-Марі, співвласниці цього маєтку, а також замку д'Анделі в Нормандії і маєтку Варени у Провансі, яка з власного походження має спадкове право на титул принцеси племені онондагів. Мій ангел, я силкуюсь переконати наших друзів погостювати у нас в Сен-Марі замість того, щоб іти до озера Шамплен.
— Хоч лишіть тут вашу Білу Лілію, — сказала темношкіра принцеса прекрасною французькою мовою, стискуючи своїми мідно-червоними пальцями сніжно-білу руку Адель. — Ми збережемо її вам до весняного розтавання льоду, нового листя і ягід.
Щирі слова господині справили на де Катіна більше враження, ніж усі застереження, які він чув досі. Звичайно, вона краще за інших повинна розуміти грізні ознаки часу.
— Не знаю, що й робити! — хвилювався він. — Я повинен іти, а тим часом як я можу наражати її на таку небезпеку? Я з радістю перезимував би тут, але даю вам слово, що не можу зробити цього.