Минуло десять напружених хвилин, але ніщо не свідчило про присутність живої істоти позаду.
— Вони там, у тій хащі, — шепнув дю Лю, киваючи головою в напрямку густого чагарника за двісті кроків.
— Ви бачили їх?
— Ні.
— З чого ж робите висновок?
— Я бачив, як білка вискочила з дупла он на тій великій березі і кинулась назад, ніби чогось злякавшись. Звідти їй, мабуть, видно все, що робиться в заростях кущів.
— Ви думаєте, вони знають, що ми тут?
— Ні, вони не можуть нас бачити, але підозрівають. Вони самі бояться пастки.
— Чи не кинутись нам туди?
— Вони застрелять двох із нас і щезнуть у лісі, мов дим. Ні, нам краще йти далі.
— Але вони підуть слідом.
— Навряд. Нас четверо, а їх тільки двоє, і до того ж вони зрозуміли, що ми насторожі і вміємо пізнавати сліди не гірше за них. Проходьте за ці стовбури; звідти їм не видно нас. Так! Ну, нахиляйтесь, доки не вийдемо з вільшини. Тепер треба йти швидше, бо де є два ірокези, там, напевно, недалеко є двісті.
— Слава богу, що я не взяв з собою Аделі! — прошепотів де Катіна.
— Так, мосьє, добре людині мати дружину-товариша, але не на кордонах країни ірокезів або якоїсь іншої індійської країни.
— Так ви не берете з собою дружини, виряджаючись у подорож? — поцікавився офіцер.
— Беру, але не дозволяю їй переходити із селища в селище. Вона лишається у вігвамі.
— Значить, ви розлучаєтесь з нею?
— Навпаки, вона завжди буває на місці, щоб привітати мене. Присягаюсь святою Анною, мені було б страшенно тяжко, прийшовши в якесь селище, не побачити там дружини, яка зустріла б мене.
— Значить, вона йде попереду вас чи що?
Дю Лю зареготав беззвучно, але від щирого серця.
— Нове селище, нова жінка, — промовив, нарешті він. — Але у мене скрізь буває тільки по одній; французові соромно показувати поганий приклад, коли наші отці церкви жертвують своїм життям, проповідуючи дикунам доброчесність. Ах, ось і річка Аджідаумо, де індійці ставлять сіті на осетра. До Пуату лишається ще сім миль.
— Значить, ми до смерку дійдемо туди?
— Мені здається, нам краще почекати в лісі, поки смеркне. Коли ірокезькі розвідники пройшли так далеко, то, напевно, їх дуже багато коло Пуату, і остання частина дороги, якщо ми не будемо обережні, стане найнебезпечнішою для нас, надто коли ці двоє, перегнавши нас, попередять інших.
Він помовчав з хвилину, нахиливши голову і обережно прислухаючись.
— Присягаюсь святою Анною, — пробурчав він, — ми не відірвалися від них. Вони знов ідуть по нашому сліду.
— Ви чуєте їх?
— Так, вони недалеко від нас. Ну, на цей раз вони зрозуміють, що даремно пішли за нами. Зараз я покажу вам лісовий фокус, який може здатись вам новиною. Роззувайте-но ваші мокасини.
Де Катіна скинув чоботи, те саме зробив і дю Лю.
— Надіньте їх замість рукавичок, — сказав піонер, і через хвилину взуття обох товаришів опинилось на руках Ефраїма Саведжа та Амоса.
— Мушкети можете закинути на спину. От так! Тепер ідіть рачки, добре зігнувшись, руками дужче надушуйте на землю. Прекрасно. Двоє можуть лишати слід за чотирьох! А ви, мосьє, ідіть за мною.
Він перестрибував від одного куща до другого в напрямку, паралельному дорозі товаришів, і за кілька ярдів від них, потім раптом притаївся за кущем і потяг за собою де Катіна.
— Вони пройдуть тут через кілька хвилин, — прошепотів він. — По змозі не стріляйте. — Щось блиснуло в руці дю Лю, і товариш його, глянувши вниз, побачив, як він витяг з-за пояса гострий маленький томагавк. Знов шалений, дикий дрож пробіг по тілу де Катіна, і він став до болю пильно вдивлятися крізь дуже поплутане гілля, виглядаючи тих, хто мав з'явитися з-під склепіння похмурих, безмовних дерев.
Раптом де Катіна побачив обриси якоїсь істоти, тінь, що проскочила швидко від стовбура до стовбура, але він не міг сказати, чи належала вона звіреві чи людині. Знову й знову мигтіли то одна, то дві безмовні тіні; вони кралися, ніби вовк-перевертень, яким лякала його нянька в дитинстві Потім на кілька хвилин все навкруги завмерло, і, нарешті, з кущів вийшов ірокезький вождь у військовому головному уборі.