Це був високий, сильний чоловік. На голові у нього стирчав чуб з орлиним пір'ям, а тому в сутінку він здавався справжнім, велетнем, і від його винизаних намистинами мокасинів до вершечка пера на головному уборі було футів із вісім. Одна половина обличчя вождя була розмальована сажею, охрою та кіновар'ю на зразок собачої морди, а на другій був намальований птах, так що загальний вигляд був надзвичайно комічний і чудний. Вампумовий пояс підтримував його набедрену пов'язку, а коло верхнього краю наколінників з кожним його рухом маяло з дюжину ворожих скальпів. Голова його була нахилена вперед, очі світилися зловісним блиском, а ніздрі то роздимались, то стулювались, як у розлютованого звіра. Рушниця була направлена вперед, і він крався, зігнувши коліна, видивляючись, прислухаючись, зупиняючись, кидаючись наперед, виявляючи всією своєю постаттю цілковите втілення обережності. На два кроки за ним ішов хлопець років чотирнадцяти, одягнений і озброєний так само, як і батько, але не розмальований на обличчі і без трофеїв коло пояса.
Вони вже порівнялися з кущем, за яким притаїлась засідка, коли раптом щось привернуло увагу молодого воїна — може, ворухнулась гілка чи загойдався листок, — він на мить завмер з виразом підозріння у всіх рисах обличчя. Ще мить, і він попередив би товариша, але дю Лю уже вискочив і загнав свій томагавк у череп старшого воїна. Де Катіна почув глухий тріск, ніби від сокири, що розрубала гниле дерево, і індієць упав, як колода, з страшним реготом, звиваючись своїм могутнім тілом. Молодий воїн, як серна, перескочив через труп свого батька і кинувся в ліс, але за мить серед дерев розітнувся постріл, а потім на відповідь пролунав тихий жалібний крик.
— Це його предсмертне виття, — спокійно промовив дю Лю. — Шкода було стріляти, а все ж краще, ніж випустити.
В цей час підійшли інші. Ефраїм забивав у мушкет новий заряд.
— Хто це сміявся? — спитав Амос.
— Ось він, — показав дю Лю на вмираючого воїна, голова якого плавала в крові, а на розмальованому обличчі завмерла непорушна усмішка. — Це їх звичай при смертельному ударі. Я бачив, як один ватажок сенеків реготав протягом шести годин під час катування. Ах, він так і на той світ подався з реготом!
Індієць ще раз конвульсійно шарпнувся руками й ногами і потім витягся нерухомо, повернувши обличчя з застиглою на ньому усмішкою до смужки синього неба над головами розвідників.
— Це — великий вождь, — промовив дю Лю. — «Рудий Олень» могауків, а хлопець. — Його другий син. Ми пролили першу кров, але не думаю, щоб вона була останньою. Ірокези не залишають без помсти смерті своїх вождів. Він був могутнім бійцем, в чому ви зразу можете упевнитись, глянувши на його шию.
На індійцеві було чудне намисто з нанизаного на мотузок почорнілого бобового лушпиння, як це здалося де Катіна. Та коли він нагнувся, щоб роздивитись уважніше, то з жахом побачив, що то було дещо інше — висхлі людські пальці.
— Присягаюсь святою Євлалією, — промовив дю Лю, звертаючись до де Катіна, — як на випробуваного воїна, мосьє, ви занадто зблідли від такого незначного кровопролиття.
— Мені недужиться. Я охоче випив би коньяку з вашої фляжки.
— Ось нате. На здоров'я, товаришу! Ну, чому б мені не захопити цей славетний скальп і не показати мешканцям замку після нашої прогулянки.
Він затис між ноги голову індійця і за одну мить, круговим рухом ножа, зняв з черепа мокрий трофей.
— Ходімо! — крикнув де Катіна, з огидою одвертаючись від нього.
— Добре, зараз. Ось тільки захоплю ще цей вампумовий пояс із знаком ведмедя. Так! І рушницю. Гляньте-но, на замку стоїть «Лондон». Ах, мосьє Грін, мосьє Грін, не важко здогадатись, хто постачає зброю ворогам Франції.
Нарешті вони рушили далі; дю Лю ніс свою здобич, а труп червоношкірого, все з тією самою застиглою усмішкою, лишився лежати під безмовними деревами. Мимохідь вони побачили й скоцюрблений труп хлопчика там, де хлопець упав між кущів. Піонер ішов дуже швидко до того місця, де маленька притока впадала у маленьку річку. Тут він роззув чоботи і разом з товаришами пройшов убрід близько півмилі.
— Наскочивши на трупи, вони підуть по нашому сліду, — говорив він, — але це спантеличить їх, бо ірокез губить слід тільки в прудкій воді. Тепер же ми заляжемо в ці зарості аж до смерку, бо до Пуату нам лишається трохи більше милі, а йти вперед небезпечно — ліс тут рідшає.