Він схопив за руку старого моряка і силоміць перешкодив йому кинутись у ліс.
— Є один спосіб зіпсувати їм нічну розвагу, — сказав дю Лю. — Дерева сухі, як порох; уже три місяці не було ні краплини дощу.
— Ну?
— І вітер дме просто на їхній табір, а річка у нього в тилу.
— Нам треба підпалити ліс!
— Кращого нічого не вигадаєш.
Миттю дю Лю зібрав оберемок сухого хмизу, склавши його купою біля кореня засохлого бука, сухого, як губка. Удару кременя об сталь було досить, щоб спалахнув вогонь; поволі довшаючи й розгораючись, він став охоплювати білі клапті звислої кори. Через чверть милі дю Лю зробив те саме, потім повторив це ще один раз. Тепер ліс запалав у трьох різних місцях. Швидко відходячи, розвідники чули за собою хрускіт пожежі, що все дужче розгоралась, і коли, наближаючись до Сен-Марі, оглянулись назад, то побачили довгу смугу полум'я, яка ширилась на захід до річки Рішельє і здіймалась до неба величезними стовпами щоразу, як траплялись купи сосон, що їх охоплював вогонь, наче оберемки хмизу. Дю Лю мовчки посміхнувся, дивлячись на величезну заграву на небі.
— Доведеться їм поплавати, — злісно промовив він. — Човнів не вистачить на всіх. Ах, коли б у мене було чоловік двісті моїх «лісових бродяг», ні один із цих чортів не втік би від мене живий.
— Між ірокезами був воїн, одягнений по-нашому, — зауважив Амос.
— Так, і це найгірший із них. Батько його був голландський купець, мати — ірокезка, а він сам відомий під ім'ям «Фламандського Метиса». Ах, я добре знаю його і скажу вам, прямо, що коли в пеклі потрібен буде король, то його знайдуть у вігвамі Метиса. Присягаюсь святою Анною, у мене є з ним особисті рахунки, і, може, мені вдасться помститися на ньому ще. до кінця цієї справи! Ну ось лиснули вогні в Сен-Марі. Розумію ваше полегшене зітхання, мосьє, бо після видовища в Пуату я сам був занепокоєний, поки не побачив, нарешті, цих вогнів.
Розділ XXXIV
СТУКАЄ СМЕРТЬ
Тільки-тільки займалося на світ, коли четверо розвідників підійшли до воріт замка, але, хоч і рано ще було, всі поселенці з сім'ями вже попрокидались і дивилися на величезну пожежу, що бушувала на південь від них. Де Катіна, проштовхавшись крізь юрбу, прожогом кинувся нагору до Аделі, яка вже спускалася до нього вниз. Обоє, зустрівшись на середині сходів, упали в обійми одно одному з невиразними вигуками щирого кохання, яких не можна й описати Вкупі, обійнявшись, вони ввійшли у величезну їдальню, де старий де ла Ну з сином, стоячи коло вікна, розглядали велично-тривожне видовище, що розкривалось перед ними.
— Ах, мосьє, — промовив старий вельможа з придворним поклоном, — щиро радий бачити вас знову під моєю покрівлею. Я задоволений не тільки ради вас самих, але й ради очей вашої чарівної дружини, які, коли вона дозволить сказати це мені, старому, занадто прекрасні, щоб, псуючи їх, видивлятись цілими днями на ліс, сподіваючись побачити когось, хто вийшов би звідти. Ви пройшли сорок миль, мосьє, і, безперечно, стомились і зголодніли Коли ви цілком відпочинете й заспокоїтесь, я попрошу вас зіграти зі мною в пікет, щоб дати реванш. Останнім разом мені дуже не щастило.
Але слідом за де Катіна увійшов дю Лю з новинами про загрожуючу небезпеку.
— Вам доведеться провадити іншу гру, мосьє де Сен-Марі, — промовив він. — У лісі шістсот ірокезів, які готують на вас напад.
— Ну от! Ми не можемо порушувати звичок нашого життя через жменьку якихось дикунів, — недбало промовив власник Сен-Марі. — Мушу просити пробачення у вас, де Катіна, що такі люди тривожать вас, коли ви гостюєте у мене в маєтку. Що ж до пікету, мені здається, ваші ходи з короля й валета були більш рискованими, ніж розважними. Коли я востаннє грав з де Данном із Пуату…
— Де Ланні із Пуату і всі його люди по-звірячому забиті, — зауважив дю Лю, — а форт тепер — тільки купа димучих руїн.
Де ла Ну звів брови і, взявши понюшку табаку, постукав по кришці своєї маленької золотої табакерки.
— Я завжди казав йому, що форт візьмуть, коли він не звелить вирубати клени, що доходять до самісіньких стін. Так ви кажете, всі вони перебиті?
— Так, до єдиного.
— А форт спалено?
— Зовсім.
— Ви бачили цих негідників?
— Тільки сліди півтораста чоловік. Потім щось із сотню їх пливло човнами, а бойовий загін з чотирьохсот душ на чолі з Фламандським Метисом пройшов повз нас. Табір ірокезів— за п'ять миль униз річкою, і там їх не менше як шістсот.
— Ви щасливо втекли від них.
— Але їм, навпаки, не пощастило втекли від нас. Ми забили «Рудого Оленя» з сином і підпалили ліс, вигнавши їх з табору.