— Вони підпалюють будинки, — крикнув дю Лю. — Треба швидше виряджати човни, а то незабаром на річці буде видно як удень. В човни! В човни! Не можна гаяти ні хвилини.
Прощатись було ніколи. Один палкий поцілунок — і Адель повели й посадили в найменший човен, у якому вона опинилася разом з Онегою, трьома дітьми та ще якоюсь дівчиною. Інші кинулись на свої місця і через кілька хвилин і відчалили, зникнувши в дощі й темряві. Велика хмара пролилась дощем, що падав буйними краплинами на дах і бризкав в обличчя оборонцям будинку, які напружували зір, дивлячись услід зниклим човнам.
— Дяка богові за цю грозу! — пробубонів дю Лю. — Вона заважає вогню надто швидко охопити будівлі.
Але він забув, що хоч дали й намоклі, проте середина котеджів була суха, як губка. Ледве прозвучали ці слова, як довгий, жовтий язик полум'я вибився з одного вікна, за ним другий, третій… Раптом провалилась половина даху, і котедж запалав, як смоляна бочка. Вогонь шипів і тріщав під потоками дощу, але, підтримуваний знизу, розгорявся все дужче й дужче і здіймався все вище, кидаючи червоний відблиск на велетенські дерева й надаючи їх стовбурам вигляду полірованої міді. Від цього величезного факела навколо будинку і далеко по річці стало ясно як у день.
З несамовитих криків у лісі можна було зрозуміти, що ірокези побачили човни, які встигли — це добре було видно з вікна — пройти не більше ніж чверть милі.
— Вони біжать лісом! Біжать до річки! — перелякано крикнув де Катіна.
— Он там у них кілька човнів, — показав дю Лю.
— Але ж вони не можуть проминути нас! — вигукнув власник Сен-Марі. — Спустіться мерщій до гармат і спробуйте зупинити їх.
Ледве оборонці встигли добігти до гармат, як дві великі піроги, повні воїнів, вискочили з очерету, що ріс нижче від замка, випливли на середину і щосили погнались за втікачами..
— Жан, ти у нас найкращий стрілець, — хвилювався де ла Ну. — Ціль у пірогу, коли вона йтиме повз велику сосну. Ламбер, стріляй з другої гармати. Життя всіх, кого ви любите, залежить від цих пострілів.
Обидва зморщені старі артилеристи виглянули із-за своїх гармат і стали чекати човнів. Полум'я пожежі здіймалось все вище й вище, а широка річка здавалась листом темного металу з двома чорними цятками — то швидко мчали по воді човни. Один від одного пливли на віддалі п'ятдесят ярдів, але в обох індійці разом завзято налягали на весла, а товариші їх з берега голосними криками підохочували їх. Утікачки вже зникли за поворотом річки..
Коли перший човен порівнявся з гарматою, канадець перехрестив запал і вистрілив. Крик радості, а потім стогони вирвалися з грудей тих, хто напружено дивився туди. Заряд влучив у річку, коло самісінького човна, заливши його таким потоком води, що одну мить обложеним здалося, наче він пустив пірогу на дно. Але пізніше хвилі вляглися, і човен помчав уперед; тільки один з плавців, випустивши весло, стукнувся головою у спину товариша, що сидів перед ним. Другий гарматник націлився в той самий човен, але в ту ж мить, коли він підносив запал, із-за огорожі з свистом вилетіла куля і він без стогону пав мертвим.
— Це діло я трохи знаю, хлопче! — крикнув Ефраїм Саведж, раптом вискакуючи наперед. — Та коли я стріляю з гармати, то люблю направляти її сам. Поможи»«о мені зрушити її і наводь прямо он на той острів. От так! Нижче! Ну, готово! — Він опустив фітіль і вистрілив.
Удар був влучний. Весь заряд попав у пірогу за шість футів нижче від носа і перекинув її, як шкаралупу. Перше ніж розвіявся дим, вона потонула, а другий човен зупинився забирати поранених. Інші індійці, почуваючи себе у воді не гірше, як на, суші, уже пливли до берега.
— Мерщій, мерщій! — гарячився де ла Ну. — Заряджай іще гармату! Можемо перекинути й другу!
Але цій надії на судилося здійснитись. Задовго до того, як вдалося зарядити гармату, ірокези встигли зібрати своїх поранених і тепер знов щодуху мчали річкою. Раптом пожежа згасла, і все навколо зникло в дощі й пітьмі.
— Боже мій, — кричав де Катіна сам не свій. — Їх доженуть. Киньмо цей будинок, візьмемо човен попливемо за ними. Швидше, швидше! Не можна гаяти ні хвилини!
— Ласкавий пане, ви заходите занадто далеко у вашій цілком природній тривозі, — холодно промовив вельможа. — Я не маю намір так легко залишити свій пост.
— Ах, що нам з цього будинку! Тільки дерево та камінь; будинок можна знову збудувати. Але подумати — жінки в руках цих дияволів! О, я божеволію! Швидше, швидше! Їдьмо, ради Христа, їдьмо!
Обличчя де Катіна було смертельно бліде, і він як божевільний вимахував руками в повітрі.