— Не думаю, щоб їх наздогнали, — заспокоював дю Лю, кладучи йому на плече руку. — Не бійтесь. Вони відпливли значно раніше, а тутешні жінки вміють гребти не гірше, ніж мужчини. Крім того, пірога ірокезів була й так переповнена, а тепер їм довелося взяти ще й поранених. Та й дубові човни могауків не такі швидкі, як наші луб'яні, альгонкінські. — В усякому разі, ми не можемо їхати, бо в нас немає човнів.
— Он там лежить один.
— Ах, у ньому може сидіти тільки одна людина. Це човник, у якому приїхав монах.
— Ну так я поїду ним. Моє місце там, де Адель…
Він розчинив двері, вискочив і вже хотів відштовхнути вутлий човник, коли хтось кинувся поперед нього і сокирою проломив бік човна.
— Це мій човен, — сказав монах, кидаючи сокиру й складаючи руки на грудях. — Я можу робити з ним все що схочу.
— Ах, диявол! Ви загубили нас.
— Я знайшов вас, і вам не втекти від церкви.
Гаряча кров кинулась у голову офіцерові; піднявши сокиру, він загрозливо ступив уперед. Світло з відчинених дверей падало на серйозне суворе обличчя монаха, але ні один мускул не здригнувся на цьому обличчі, коли він побачив над собою сокиру в руках розлюченого чоловіка.
Він тільки перехрестився і прошепотів по-латині якусь молитву. Цей спокій урятував йому життя. Де Катіна з страшною лайкою кинув геть сокиру, відвернувшись від розбитого човна, — коли раптом головні вхідні двері несподівано з гуркотом впали всередину, і юрба індійців з переможним бойовим покликом вдерлась у будинок.
Розділ XXXVII
ЇДАЛЬНЯ В ЗАМКУ СЕН-МАРІ
Легко пояснити, як це трапилось. Вартові коло вікон, що виходили у двір, не могли байдуже стояти на своїх місцях, коли по другий бік будинку вирішувалась доля їхніх жінок і дітей. У дворі було скрізь тихо; здавалось, індійці, як і канадці, всю увагу зосередили на тому, що діялось на річці. А тому вартові один по одному пішли з своїх постів і разом з іншими обложеними радісно вітали постріл капітана, а потім теж удалися в розпач, побачивши, що човен лишився непошкодженим і кинувся, мов гінчак, слідом за втікачами. Але на чолі ірокезів стояв чоловік, такий же спритний і винахідливий, як дю Лю. Фламандський Метис стеріг будинок з-за огорожі, як такса підстерігає пацюка біля нори, і відразу помітив, що вартові покинули свої пости. Захопивши двадцять чоловік, він притяг з узлісся величезну колоду. Індійці безборонно пробігли відкритий простір і на чолі з своїм ватажком ударили колодою в двері з такою силою, що дерев'яна поперечина зламалась, і двері злетіли з завіс. Перша звістка про цю подію дійшла до оборонців, коли вони почули тріск дверей і крики двох недбалих вартових, схоплених і оскальпованих у сінях. Весь нижній поверх був тепер у руках індійців, а де Катіна і його ворог — монах — опинились відрізаними від сходів.
На щастя, поміщицькі будинки в Канаді будували тоді, завжди маючи на увазі потребу оборонятися від індійців; тому навіть зараз не все ще було втрачено для обложених. З верхнього поверху, з боку річки, спускалась на землю висяча дерев'яна драбина, яку можна було втягти нагору, коли треба. Де Катіна кинувся до неї; за ним монах. В пітьмі він почав напомацки шукати драбину. Її не було.
Серце молодого чоловіка в розпачі завмерло. Куди бігти? Човен зіпсовано. Між ним і лісом огорожа, та й та в руках ірокезів. Їх шалені крики дзвеніли у нього у вухах. Вони ще не бачили його, але незабаром повинні були помітити. Нараз у навколишній темряві згори почувся чийсь голос.
— А дай мені твою рушницю, хлопче, — говорив він — Я бачу внизу коло стіни тінь якихось язичників.
— Це я! Це я, Амос! — крикнув де Катіна. — Спускайте швидше драбину, бо загину я.
— Глядіть. Може, це хитрість, — почувся голос дю Лю.
— Ні, ні! Ручаюся вам! — відповів Амос, і через хвилину драбина була спущена. Де Катіна й монах швидко полізли по ній, і ледве встигли добратись до останніх щаблів, як із вхідних дверей вибігла юрба індійських воїнів, і з криком розбіглась по берегу річки. Згори розітнулось два постріли з мушкетів, щось бухнуло в річку, наче лосось, і через мить обидва французи були серед своїх товаришів, а драбину втягли нагору.
Але в останньому притулку лишилась тільки жменька оборонців. Усього дев'ять чоловік: власник Сен-Марі, дю Лю, два американці, монах, де Катіна, дворецький Тер'є та двоє вассалів. Поранені, змучені, почорнілі від пороху ці люди були безумно відважні і знали, що при здачі їм загрожує жахлива смерть. Кам'яні сходи вели прямо з кухні в їдальню і закінчувались дверима, закладеними тепер до половини двома матросами. Хрипкі перешіптування й клацання курків свідчили, що ірокези лаштуються до нападу.