А тепер, він почував, настав час вибрати між нею і де Монтеспань. Їх вплив на нього цілком протилежний. Вони не можуть бути вкупі. Сам він стоїть тепер між доброчинністю і пороком, добровільно вибираючи між ними. Порок по-своєму дуже звабливий, гарний, дотепний і тримає його ланцюгом звички, розірвати який досить важко. Траплялись хвилини, коли природа брала гору й затягала його по той бік добра, і він знову був ладен повернутись до колишнього свого життя. Але Боссюет і отець Лашез стояли на сторожі коло нього, нашіптуючи слова підбадьорення, а головне, тут була мадам де Ментенон, яка нагадувала королеві, що подобає його санові та сорокашестилітньому вікові. Тепер, нарешті, він вирішив зробити останні зусилля. Він не в безпеці, доки його колишня фаворитка буде при дворі. Людовік занадто добре знав себе, щоб вірити в довготривалість свого нового настрою. Тепер вона підстерігає кожну хвилину його слабкості. Фаворитку треба умовити покинути Версаль, якщо цього можна досягти без скандалу. Він буде твердий при сьогоднішній зустрічі з нею і відразу дасть їй зрозуміти, що її царювання кінчилось назавжди.
Такі думки роїлись у голові короля, коли він стояв навколішках на «prie dieu» з різьбленого дерева, схиливши голову на розкішну червону оксамитну подушку. Звичайно він сидів у своєму відділі праворуч від олтаря. Гвардійці та найближчі слуги оточували його, а придворні дами й кавалери сповнювали каплицю. Благочестя було тепер у моді так само, як темні камзоли й мереживні галстуки; благодать торкнулась навіть самих легковажних з-поміж придворних, відколи король став релігійним. Але нудота лягла на обличчя усіх — і знатних військових, і всієї іншої камарильї. Вони позіхали й дрімали над молитовниками. Деякі з них, що, здавалось, щиро молилися, насправді читали останній роман Скюдері або Кальпернеді, майстерно оправлений в темні палітурки. Дами удавали більш побожних і виставляли наперед кожна по маленькій свічці в руках, держачи їх перед собою ніби для читання молитовника, але насправді лише для того, щоб король бачив їх обличчя і довідався, що вони душею з ним. Може, тут і було кілька людей, які молились від щирого серця й прийшли сюди з доброї волі; але вчинки Людовіка обернули французьких дворян у придворних, світських людей у лицемірів, і тому весь Версаль Набрав вигляду величезного дзеркала, що стократ відбивало тільки образ короля.
По виході з каплиці Людовік мав звичай приймати прохання і вислухувати скарги своїх підданих. Його шлях лежав через відкриту площадку, де звичайно й збирались просителі. Цього ранку їх було тільки троє — городянин, який вважав себе ображеним старшиною своєї гільдії, селянин, у якого мисливський собака загриз корову, та орендар, утискуваний своїм феодальним хазяїном. Кілька запитань і короткий наказ секретареві скінчили ці справи. Людовік, хоч і був сам тираном, мав, принаймні, ту добру властивість, що домагався права бути єдиним деспотом у своєму королівстві. Він уже хотів іти далі, коли раптом літній чоловік, поважний на вигляд, в одежі городянина, з суворими, характерними рисами обличчя, кинувся наперед і впав на одно коліно.
— Справедливості! Прошу справедливості, ваша величність! — вигукнув він.
— Що це значить? — здивувався король. — Хто ви і чого вам треба?
— Я — громадянин Парижа, мені чинять велику кривду.
— Ви, здається, поважна людина. Якщо вас справді скривдили, то ви матимете захист. На що ви скаржитесь?
— У мене в будинку розміщено двадцять чоловік синіх лангедокських драгунів під начальством капітана. Вони їдять мої запаси харчів, розтягають моє добро і б'ють моїх слуг, а в судах я не можу домогтися захисту.
— Присягаюсь життям, дивно розуміють правосуддя у нашому місті Парижі, — гнівно скрикнув король.
— Справа дійсно ганебна! — зауважив Боссюет.