— Що «але»?
— Ти від'їздиш сьогодні ввечері.
— І повернуся завтра.
— А тобі неодмінно, неодмінно треба їхати сьогодні?
— Я міг би втратити службу, якби цього не зробив. Завтра вранці я повинен чергувати коло спальні короля. Після обідні мене змінить майор де Бріссак, і тоді я знову буду вільний.
— Ах, Аморі, коли я чую твої оповідання про короля, двір, знатних дам, я, справді, дивуюся…
— З чого?
— Як ти, живучи серед такої пишноти, спускаєшся до того, щоб сидіти в кімнаті простого купця.
— Так, але те, що в ній є?
— От це ж найбільш і незрозуміле мені. Ти, що живеш серед таких вродливих, розумних жінок, вважаєш мене вартою свого кохання, мене, зовсім тиху маленьку мишку, завжди самотню в цьому великому будинку, таку соромливу й незграбну. Ось це й дивно!
— У кожного свій смак, — промовив Аморі, гладячи маленьку ручку. — Жінки — це квіти. Декому більше подобається великий, золотистий соняшник або троянда, така велична й гарна, що мимоволі впадає в око. А мені, навпаки, потрібна крихітна фіалочка, яка ховається поміж мхами, але така мила й запашна… А складочка у нас все не розходиться, дорога.
— Мені хочеться, щоб повернувся батько.
— Чому? Хіба ти почуваєш себе самотньою?
Раптова посмішка осяяла бліде обличчя.
— Я не буду самотня до вечора. Але я завжди турбуюсь, коли його немає дома. Тепер стільки говорять про переслідування наших бідних братів.
— Ну, дяді нема чого боятися!
— Він пішов до старшини гільдії переговорити в справі наказу про розміщення драгунів.
— А, ти не сказала мені про це.
— Ось папір.
Вона встала і взяла з столу аркуш синього паперу, біля якого теліпалась червона печатка. Глянувши на папір, Аморі нахмурив свої густі чорні брови.
«Наказується вам, Теофільові Катіна, торговцеві сукном, що проживає на вулиці Сен-Мартіна, дати помешкання і харч двадцяти солдатам з Лангедокського полку блакитних драгунів під командою капітана Дальбера аж до дальшого розпорядження.
(Підписано) Де Бопре, королівський комісар».
Де Катіна добре знав цей спосіб утискування гугенотів, практикований по всій Франції, але тішив себе надією, що своїм станом при дворі звільнить родичів від такого приниження. З гнівним вигуком він шпурнув папір на підлогу.
— Коли вони повинні прибути?
— Батько казав, сьогодні увечері.
— Ну, то вони ненадовго затримаються тут. Завтра я дістану наказ, щоб їх вивели звідси. Однак сонце вже зайшло за церкву Сен-Мартіна, і мені час вирушати в дорогу.
— Ні, ні, не їдь іще!..
— Мені хотілося б передати тебе в руки батька, бо я боюсь лишити тебе саму з цими солдатами. Але від мене не приймуть ніяких пояснень, якщо я вчасно не з'явлюсь у Версаль. Глянь, якийсь вершник спинився перед дверима. Він цивільний. Може, його послав твій батько?
Дівчина швидко підбігла до вікна і виглянула, спершись рукою на плече кузена.
— Ах, я й забула! — скрикнула вона. — Це чоловік з Америки. Батько сказав, що він має прибути сьогодні.
— Чоловік з Америки? — повторив здивований офіцер, і обоє, витягнувши шиї, стали дивитися з вікна на вершника.
Вершник, дужий, широкоплечий чоловік, голений, з коротко підстриженим волоссям, повернув у їх бік довге, смагляве обличчя, з різкими рисами, оглядаючи фасад будинка. Надітий на голові його сірий капелюх з м'якими крисами формою своєю міг здаватися чудним для ока парижан, зате темний одяг і високі ботфорти нічим не відрізнялись від убрання першого-ліпшого громадянина Парижа. Але взагалі в ньому було щось екзотичне, і тому ціла юрба цікавих уже зібралась подивитися на вершника й коня. Старий мушкет з надзвичайно довгим стволом був прив'язаний до стремена так, що дуло стирчало вгору; коло луки сідла теліпався чорний мішок, а ззаду його красувалась скачана яскраво-червона смугаста ковдра. Добрий кінь, сірий, у яблуках, був увесь вкритий зверху потом, а знизу грязюкою. Ноги його немов підгинались від утоми.
Вершник, очевидно, переконавшись, що це і є той будинок, який він розшукує, легко скочив з сідла, одв'язав мушкет, ковдру та мішок, спокійно протисся до дверей крізь юрбу, що видивлялась на нього, і гучно постукав.
— Хто він такий? — спитав де Катіна. — Канадець? Я сам майже канадець. По той бік океану у мене було, мабуть, стільки ж друзів, скільки тут. Може, я зустрічав його. Там не дуже-то багато білих, і за два роки я чи не всіх їх перебачив.
— Ні, Аморі, він з англійських колоній. Але говорить нашою мовою. Мати його була француженка.
— А як звуть його?