І справді, молоді люди, що проїздили верхи вузькими й людними вулицями Парижа, являли собою дивний контраст. Де Катіна, старший на п'ять років, з тонкими й дрібними рисами обличчя, гостро закрученими вусами, невеликою, але стрункою й зграбною постаттю в блискучій одежі, здавався втіленням нації, до якої належав.
Його супутник, високий на зріст і міцної будови, повертаючи своє сміливе і разом задумливе обличчя то в один, то в другий бік, жваво розглядав навколишнє чудне, нове життя, втілював тип, який був, правда, ще не закінчений, але мав усі дані стати вищим із двох. Коротко обстрижене жовте волосся, блакитні очі і дебеле тіло свідчили, що в жилах його текло більше батькової крові, ніж материної. Навіть темна одежа з поясом, без шпаги, якщо й не милувала очей, то говорила про належність її власника до тієї дивної породи людей, найупертіші бої й блискучі перемоги яких підкоряли собі природу як на морях, так і на Неосяжних просторах суші.
— Що це за великий будинок? — спитав він, коли обидва вони виїхали на площу.
— Це — Дувр, один із королівських палаців.
— І король там?
— Ні, король живе у Версалі.
— Як? Подумати тільки, в однієї людини два таких будинки!
— Два? Значно більше — і в Сен-Жермені, і в Марлі, і в Фонтенебло, і в Колоньї.
— А нащо йому стільки? Адже чоловік може жити в один час тільки в одному домі.
— Так, але він може поїхати в той чи другий, як йому схочеться.
— Це чарівний будинок. У Монреалі я бачив семінарію св. Сульпіція і гадав, що кращого за той будинок нічого й не може бути на світі. Але що він проти цього!
— Як, ви бували в Монреалі? Значить, ви бачили фортецю?
— Авжеж і госпіталь, і ряд дерев'яних будинків, і великий млин, обведений муром на сході. Та ви хіба знаєте Монреаль?
— Я служив там у полку, побував і в Квебеку. Так, друже мій, в Парижі і крім вас знайдуться люди, які жили в лісах. Даю вам слово, що півроку я носив мокасини, шкіряну куртку й хутряну шапку з орлиним пером, і нічого не маю проти того, щоб надіти їх знову.
Очі Амоса Гріна засвітились захватом, коли він довідався, що між ним і його супутником виявилось стільки спільного. Він почав засипати де Катіна питаннями, аж поки нові друзі не переїхали через річку й не дістались до південно-західної брами міста. Вздовж яру й муру виднілись довгі ряди солдатів, зайнятих муштрою.
— Хто ці люди? — спитав Грін, з цікавістю дивлячись на них.
— Це солдати короля.
— А чого їх так багато? Хіба ждуть ворога?
— Ні, у нас з усіма мир.
— Так нащо ж зібрали їх?
— Щоб бути готовими до війни.
Молодий чоловік здивовано похитав головою.
— Та вони ж могли б приготуватись і дома. В нашій країні у кожного в кутку, коло каміна, стоїть напоготові мушкет, і тому не витрачається марно часу тоді, коли мир.
— Наш король дуже могутній і має чимало ворогів.
— А хто ж нажив їх?
— Ну, звичайно, він же — монарх.
— То чи не краще б вам було обійтися без нього? Гвардієць розпачливо знизав плечима.
— Так ми з вами якраз потрапимо в Бастілію або у Венсенську тюрму, — застеріг він. — Знайте, що король нажив тих ворогів, дбаючи про користь своєї держави. Всього п'ять років тому він підписав мир у Німведені, за яким відняв шістнадцять фортець у іспанських Нідерландів. Потім він наклав руку на Страсбург і Люксембург і покарав генуезців, отже знайшлося б багато охочих напасти на Францію, коли б вона хоч трішечки слабіша стала.
— А нащо він усе це зробив?
— Ради своєї величі і слави Франції.
Іноземець якийсь час обмірковував ці слова, доки вони їхали між високими, тонкими тополями, що кидали тінь на залиту сонцем дорогу.
— Жив колись у Шенектеді один великий чоловік, — нарешті промовив він. — Люди там прості й довірливо ставляться один до одного. Але після того, як між ними з'явився цей суб'єкт, у них раптом зникли деякі речі: в одного боброва шкура, у другого мішок женьшеню, у третього шкіряний пояс. Нарешті в старого Пета Хендрікса зник трирічний бурий жеребець. Тоді почали скрізь розшукувати пропажу і знайшли усе в хліві нового переселенця. От ми — я та ще кілька інших — узяли та й повісили його на дереві, не думаючи про те, що він велика людина.
Де Катіна кинув на свого супутника гнівний погляд.
— Ваша притча не дуже чемна, мій друже! — промовив він. — Якщо хочете спокійно їхати зі мною, то придержте трохи свого язика.
— Я не хотів образити вас, та, може, я й помиляюсь, — відповів американець, — але я кажу те, що здається мені справедливим. А це право вільної людини.